Розділ 31. Ранок після

Світло пробивалося крізь щільні фіранки. Злата повільно розплющила очі, і в ту ж мить у грудях усе стиснулося. Вона лежала в чужому ліжку. Без одягу. Поруч — Вадим, обличчям до неї, сопів, заплющений, безтурботний. Його рука напівлежала на її талії.

Злата різко відсунулася, прикриваючись простирадлом. Її пальці тремтіли, коли вона потяглася до телефону. 7:48.

— Чорт, робота… — прошепотіла.

В голові плутанина. Уривки вчорашнього вечора промайнули блискавично: шоу, танці, коктейлі, поцілунок… Таксі… двері номера… ліжко. Далі — пляма.

Вона озирнулась. Готельний номер, охайний, дорогий. Вишиті подушки, дзеркальна шафа, ще й телевізор на стіні. Вадим тихо хропів. Злата обережно зняла його руку зі свого тіла, насіла на край ліжка, підбираючи речі.

Її туш розмазалась, волосся заплутане, а на душі — гіркота. Вона проковтнула клубок у горлі й подалась у ванну кімнату. Холодна вода душу обпікала приємно-неприємно, мов намагалась змити не тільки бруд, а й сором, тривогу й розчарування. Вона не плакала — не хотіла дозволити собі слабкість. Просто стояла під струменем, поки серце калатало.

Повернулась у кімнату, загорнувшись у рушник, швидко одягалась. Їй хотілося зникнути звідси. Що б тут не було вночі — вона цього не хотіла. Не так. Не з ним. Не зараз.

— Ти вже йдеш? — раптом пролунало з-за спини. Вадим прокинувся, потягнувся, сонно всміхаючись. — Куди спішиш?

— Мені на роботу, — відказала коротко.

— Роботу? Сьогодні ж субота!

— А я працюю в суботу, — відповіла різко, натягуючи черевики.

— Я тебе проведу. — Він уже тягнувся до телефону. — Зараз викличу таксі.

Злата не заперечувала. Їй вже було байдуже. Хвилиною пізніше вони стояли біля входу до готелю. Таксі вже чекало. Вадим нахилився й поцілував її у губи.

— Побачимось?

Злата нічого не відповіла. Лише сіла в авто.

Вона їхала мовчки, втупившись у вікно. Місто повільно прокидався — хтось виносив каву на терасу, бабусі продавали полуницю біля метро, сонце грало на даху маршрутки, що обганяла їх зліва. А їй здавалося, ніби вона одна у цьому місті — розбита, брудна зсередини, з повною головою запитань.

Що я наробила? Навіщо? І що тепер?..

Їй було гидко. Не від Вадима — від себе.