Розділ 31. “Побачення з Вадимом”

Злата саме доїдала холодні макарони, сидячи на ліжку в кімнаті гуртожитку, коли її телефон завібрував. Незнайомий номер. Вона примружилась — рідко відповідала на незнайомців, але чомусь натисла «прийняти».

— Алло?

— Привіт, це Вадим. Не здивувалась?

Вона трохи здивувалась, але голос намагався звучати стримано.

— Ну, тепер здивувалась. Щось сталось?

— Та ні, просто подумав… може, сходимо кудись. Удвох. Побачення, як думаєш?

Злата ледве не пирснула в трубку. Вона одразу уявила його самовдоволену посмішку і той нахабний, ніби завжди впевнений у своєму успіху погляд.

— Сьогодні? Ні, не можу. Можливо, в пʼятницю, — сказала вона скоріше, щоб відчепився.

— Домовились! Тоді п’ятниця! — і поклав слухавку.

Злата кілька секунд дивилася в екран, а тоді пробурмотіла:

— От приставучий… Видно, якась інша дівчина відмовила, то він переключився на мене. Теж мені, серцеїд…

Вона встала, закинула телефон на ліжко і навіть не подумала записати його номер.

Його типаж їй абсолютно не подобався — занадто гламурний, занадто впевнений у собі. Видно, дівчат у нього було більше, ніж пар взуття в шафі. І залицятись він умів — гладко, зі смаком, але якось механічно. Ніби для нього це — гра.

У четвер дзвінок повторився.

— Ти ж казала: можливо, — прозвучало з трубки, — то що, це вже “так”?

Вона зітхнула. Внутрішньо ще вагалась, але щось у ній, можливо нудьга чи цікавість, сказала: «чому б і ні».

— Добре. Але я довго не гуляю.

— Обіцяю — без викрадень і пропозицій руки та серця. Побачимось.

У пʼятницю Злата вдяглась просто: чорні штани, біла сорочка, мінімум макіяжу. Вона не хотіла вражати — скоріше, хотіла дати зрозуміти, що це просто формальність.

Вадим, як і обіцяв, приїхав. На новенькому авто — темно-синій седан із блискучими дисками, який виглядав, ніби щойно з автосалону. Вона помітила, як кілька дівчат з гуртожитку визирнули у вікна.

Вадим почав сигналити, голосно й наполегливо. Злата спеціально запізнювалась хвилин на десять. Коли ж врешті вийшла з гуртожитку, побачила, як він вже вийшов з машини, усміхаючись, і підбіг, щоб відчинити дверцята.

— Пані, прошу, — вклонився він жартівливо.

Злата закотила очі так, що, здавалося, побачила власний мозок.

— Ти ще фігурантом цирку не був?

— Ні, але якщо захочеш — підпишусь. Спеціально для тебе.

Вона сіла в авто, стримуючи посмішку. Вмів же він пробити її захисний сарказм, навіть якщо це дратувало. Машина рушила, і Злата звернула увагу, що напрямок зовсім не знайомий.

— Куди ми їдемо?

— Це сюрприз, — відповів Вадим з таємничим виглядом. — Я ж не можу одразу розкрити всі карти. Інакше буде нецікаво.

Злата втупилась у вікно, стискаючи ремінець сумки.

Цікаво, чи я зрештою пошкодую про це «побачення»? — думала вона.

А може, просто вперше за довгий час варто трохи ризикнути?