Розділ 29. “Осуд, визнання і несподіване повернення”

— Ну і? Ти ж розумієш, що не вийдеш звідси, поки не розкажеш усе до останньої деталі! — з ходу заявила Злата, коли вони опинилися в кімнаті, що на диво була порожня.

Ліза, ще з легкою усмішкою від недавнього поцілунку, впала на ліжко і закрила обличчя подушкою.

— Ох, Злато… Я не знаю, що зі мною. Це було… неймовірно. Я не впізнаю себе.

Злата сіла поряд, склавши руки на колінах:

— Так, давай. Як усе пройшло? В деталях.

— Ми прокинулися в номері, замовили сніданок у ліжко… Він такий уважний, дбайливий, впевнений… постійно щось говорить мені на вушко, дивиться так, ніби я єдина у світі. Я не змогла встояти. Але, Злато, я не знаю, що це. Я ж все одно кохаю Стаса. Розумієш?

Злата мовчки кивнула, але в очах читався осуд. Не злий, а скоріше тривожний.

— Ліз, я не хочу тебе засуджувати, і я — не суддя. Це твої відносини, твої рішення. Якщо вважаєш, що це тимчасово — ок. Просто будь обережна. Бо…

— Бо що? — тихо перепитала Ліза.

— Бо я бачу, як ти світишся. А він — старший, досвідчений, з грошима, впевнений в собі. Це може бути небезпечне захоплення. А Стас… Та Стас тебе реально любить. Він простий, може ще без планів на яхти і бізнес, але зате щирий до кісток.

Ліза на мить притихла. Її голос став спокійнішим:

— Я не дурна. Все під контролем. Я не дам емоціям завести мене в прірву. Нікіта — це… це просто щось інше. Але не моє майбутнє. Можливо, я просто… захопилась. І це пройде.

Злата глибоко видихнула:

— Добре. Я зберігаю таємницю. Але май на увазі — я буду поруч, коли все полетить шкереберть.

— Злата… Дякую. Ти — справжня.

Ліза поцілувала подругу в щоку й піднялась.

У своїй кімнаті вона повернулась до звичного ритму. Але тільки-но відчинила двері, як серце миттєво пішло в п’яти.

На ліжку сидів Стас.

— Привіт… — сказав він, злегка усміхаючись, — я приїхав на день раніше. Скучив.

Він підвівся й рушив до неї з обіймами.

А Ліза застигла на місці, мов громом уражена.