Розділ 28. “Тепло річки й прохолода таємниць”

Після гулу моторів і запаху гуми все, чого хотілося — це тиша, вода і трохи відпочинку. Хлопці запропонували поїхати до річки, де, за словами Вадима, є “одне дуже атмосферне місце”.

Через пів години авто зупинилося біля розкішного комплексу на самому березі: простора територія, басейн з прозорою бірюзовою водою, бунгало з білими балдахінами, лаунж-зона, зі смаком оформлені інтер’єри.

— Ого… — тихо прошепотіла Злата,

— Тсс, — Ліза підморгнула їй, — поводимось як зірки, ніби ми тут щотижня.

Злата кивнула, втягнула живіт і пішла впевненою ходою вперед. Дівчата мовчки переглянулись, але в очах читалось усе: «Це реально щось!»

У лаунж-зоні на березі замовили їжу — піцу, креветки, фреші та морозиво. Нікіта сидів поруч із Лізою, нахилявся до її вуха, щось шепотів, від чого вона ніяковіла, але намагалась виглядати спокійно.

— А ти знала, що коли ти соромишся — твої вилиці стають ще виразнішими? — прошепотів Нікіта.

— Ти компліментами працюєш, як майстер — по обличчю чи по сценарію? — усміхнулась Ліза.

— По натхненню, — шепнув він і ледь доторкнувся губами до її вуха.

Вадим, навпаки, намагався “прибитися” до Злати, але та була в бойовому настрої.

— Вадиме, я не замовляла коктейль із флірту, мені досить льоду, — кинула вона, коли він спробував взяти її за руку.

— Ти мені подобаєшся, не приховую, — сказав він відкрито.

— Добре, що не приховуєш. А я не приховую, що хочу просто спокійно поїсти, — відповіла Злата і зробила ковток фрешу.

Усю напругу розряджав Денис.

— Люди! Якщо колись вам буде сумно — просто пригадайте, що я колись назвав суші “рибною канапкою без хліба”, — вигукнув він,

— І що? — запитала Альона.

— І з тих пір у мене гастрономічна травма! — докинув Денис.

— А я досі думаю, що макаруни — це прізвище італійського модельєра, — додала Альона, і компанія вибухнула сміхом.

Вечір згасав. Золоте світло лягало на воду, річка блищала, як дзеркало.

Коли прийшов час прощатись, дівчата сіли в той самий блискучий спорткар. Вадим і Нікіта відвезли їх ближче до гуртожитку, але припаркувались трішки далі, щоб не привертати уваги.

— До завтра? — Нікіта заглянув Лізі в очі.

— Можливо, — прошепотіла вона і відчула, як він ніжно, але пристрасно торкнувся її губ.

Вадим же нахилився до Злати, ніби хотів поцілувати…

— Дякую за день, — промовила вона спокійно й підставила щоку.

Вадим поцілував її у щічку, хоча в очах читалась надія на більше.

Дівчата, сміючись і перемовляючись, рушили до гуртожитку. Вони не знали, що з кущів, трохи далі, хтось стежив за ними. Пара очей у темряві блищала холодом.

Хтось знав більше, ніж мав знати.