Розділ 24. “Незручна правда”

Ранок у готельному номері був напрочуд світлим. У променях сонця все виглядало не так, як увечері — спокійно, затишно, майже буденно. Замовлений сніданок стояв на столику біля ліжка: кава, круасани, фрукти і щось гаряче з омлетом, до якого Ліза майже не доторкнулась.

Вона сиділа, загорнувшись у білий рушник, з вологою після душу шкірою й трохи розгубленим виразом обличчя. Нікіта ж, навпаки, виглядав невимушено щасливим — у футболці, з чашкою кави в руці, він сидів навпроти неї, посміхаючись.

— Ти завжди така мовчазна зранку? — запитав він, підперши підборіддя рукою.

Ліза глянула на нього через край чашки.

— Лише коли прокидаюсь не вдома… і не сама.

— Значить, мені пощастило, що ти взагалі прокинулась, — він усміхнувся й потягнувся, доторкнувшись до її ноги.

— Не дуже скромно для першого сніданку разом.

— Я не скромний. Я щасливий.

Вона усміхнулась, але щось у її погляді видало неспокій. Він помітив, але не тиснув.

У цей момент задзвонив телефон Нікіти. Він глянув на екран і натиснув «прийняти».

— Вадим, привіт… Автоперегони? Та ну, це щось новеньке… Звісно, цікаво… Я не сам, зі мною Ліза, — він зробив паузу й подивився на дівчину. — Ти вільна сьогодні?

Ліза знизала плечима, ковтнувши каву:

— А чому б і ні. Вихідний же.

— Ми їдемо разом, — сказав він у слухавку.

З того боку почувся сміх і здивування:

— З Лізою? У вихідний? І з самого ранку? Явно в когось перший романтичний уікенд… Може, ще Злату візьмемо? Веселіше буде.

Нікіта опустив телефон і запитливо подивився на Лізу:

— Подзвониш їй?

У Лізи на мить серце пішло в п’яти. Вона згадала, як цілу ніч телефон був без звуку. Злата дзвонила — багато разів. А вона… навіть не глянула.

Ліза взяла свій телефон. На екрані — вісім пропущених викликів від Злати й одне коротке повідомлення:

«Ти де? Я хвилююсь!»

Її охопило відчуття провини, що різко змінило атмосферу. Вчорашня ейфорія стишилась, мов затихає музика на концерті.

— Щось не так? — запитав Нікіта, нахилившись до неї.

Ліза мовчки показала йому екран. Він зітхнув.

— Я не хочу ставити тебе у незручне становище. Подзвони їй. Скажи, як є… або… скажи, як можеш.

Ліза стиснула телефон у руці.

“Як же бути?” — промайнуло в неї в голові.

Правда вже не сховається.