Розділ 21. Рутина та несподіваний візит.

З кожним днем Ліза все більше помічала, як Нікіта змінюється в її очах. Його жести, інтонації, навіть мовчання — усе здавалося наповненим якимось новим змістом. Він вмів бути серйозним, коли пояснював, як оформлювати звіти, і раптово жартівливим, коли розповідав про клієнтів. Інколи він ставав зовсім близько, поправляючи щось на її столі, і тоді Лізі здавалося, що дихати стає складніше. А його погляди… Вони щось говорили без слів.

— Ти вже майже все робиш сама, — усміхнувся Нікіта, спершись на край її столу. — Скоро я стану просто прикрасою інтер’єру.

— Ти й так непогано виглядаєш у цій ролі, — жартома кинула Ліза.

— Ну, тоді доведеться частіше тебе проводжати додому, щоб виправдати свою присутність.

— Це вже майже залицяння, — Ліза спробувала усміхнутись, але в голосі було щось тремтливе.

— А якщо й так? — його голос звучав м’яко, але впевнено.

У повітрі повисла тиша, що тривала б ще довше, якби не стукіт у двері.

До кабінету зайшов Стас.  Ліза знітилась, наче її зловили на гарячому.

— Привіт, — сказав Стас і подав руку Нікіті. — Я Стас.

— Нікіта, — коротко відповів той, потискаючи руку, без емоцій.

— Це мій хлопець, — швидко додала Ліза, ніби намагалась вирівняти ситуацію.

— Радий знайомству, — кивнув Нікіта. Навіть жоден його мʼяз на обличчі не виказав емоцію.

Вони зібрались, і Ліза вийшла разом із Стасом. Дорогою вона майже не говорила, тільки слухала, як Стас розповідав про дорогу і як скучив. Але всередині щось гойдалося — незручність, провина і дивне тепло, яке залишив погляд Нікіти.

Наступного дня в офісі панувала тиша. Коли клієнти не дзвонили, Нікіта підійшов і сів навпроти.

— Я все розумію, — сказав він спокійно. — Твій хлопець — це твоє життя. І це нормально.

— Я не хочу, щоб між нами було незручно, — відповіла Ліза.

— Так і буде. Ти класно працюєш. І я все одно тут, якщо треба допомога.

Він тримався рівно, але в його голосі зникла та теплота, що раніше зігрівала її вранці. Ліза знову поринула в роботу. Тепер вона справлялась майже без підказок, але Нікіта залишався поруч, не втручався, але й не зникав.

Вадим з’являвся все рідше, а Злата працювала допізна. Їхні обіди припинились так само непомітно, як і почались.

Одного суботнього дня Стас поїхав до батьків. Ліза залишилася в гуртожитку. Злата мала короткий день, тому після роботи забігла до неї. Дівчата сиділи на підлозі з чаєм, обговорювали клієнтів, босів, безглузді спідниці, які доводилось носити.

— До речі, твій Нікіта все ще ходить з лицем «я просто тренер», чи вже здався? — запитала Злата.

— Він поводиться нормально. Інколи все ж відчуваю його погляди які викликають у мене мурахи по тілу. Але я тримаюсь — Ліза знизала плечима.

І тут пролунав дзвінок.

— Нікіта, — сказала вона, поглянувши на екран. Злата миттєво замовкла.

— Алло?

— Привіт. Слухай, я подумав… Може, сьогодні зустрінемось? Просто прогулянка. Без натяків. Хочеться поговорити. І кави. Хоч раз не в офісі.

Ліза мовчала секунду.

— Я з подругою зараз.

— Запрошу тебе. Лише тебе.  Без флірту. Чесно.

Ліза озирнулась на Злату.

— Йди, — Злата підморгнула. — Але я все бачу.

— Добре, — відповіла Ліза у слухавку. — Через пів години?

— Чекаю.