Розділ 18. Перший дзвінок

О дев’ятій ранку Ліза стояла біля дверей знайомого офісу, де тепер мала працювати. Її серце билося трохи швидше, ніж звичайно — хвилювання, очікування, трохи страху, трохи цікавості. Вдихнула глибше й обережно натиснула ручку.

У кабінеті сидів Нікіта. Він підвів голову й ледь усміхнувся. Не як зазвичай — не суворо і не офіційно, а тепло, як старому знайомому, з ким ділиш одну справу.

— Привіт, заходь, — його голос був спокійний, навіть трішки м’якший, ніж вона звикла.

Ліза нерішуче увійшла. Вразило, що інструктаж буде проводити сам Нікіта. Не Вадим, не інша дівчина, а він.

— Я думала, мене хтось інший вводитиме в курс справи, — пробурмотіла вона, роззираючись.

— Мені простіше самому. Я знаю, як усе влаштовано, — відповів він, підводячись з-за столу. — Та й хочу бути впевненим, що все буде зрозуміло.

Він підійшов ближче. Ліза відчула запах його парфумів — щось деревне, стримане, як і він. Він зупинився зовсім поряд, але замість того, щоб щось сказати, відчинив шафу просто біля неї.

— Тут зберігаються папки з адресами, — сказав він, показуючи рукою. — За алфавітом. Якщо хтось телефонує з певного району — ти можеш одразу знайти відповідну інформацію.

Ліза кивнула, намагаючись зберігати вигляд зосереджений, хоча серце знову дало прискорення.

Вони сіли за стіл. Нікіта поклав перед нею декілька нотаток.

— Ось основні моменти. Дзвінки зазвичай зводяться до кількох типових запитань: зміни в оплаті, графік перевірок, хто відповідає за певні послуги… — він говорив спокійно, чітко. — Якщо щось — можеш питати одразу. Я поряд.

Ліза вже збиралась щось перепитати, коли екран телефону замигав червоним. Вона здригнулась.

— Це… вже дзвінок? — прошепотіла.

Нікіта посміхнувся і спокійно натиснув кнопку.

— Так. Послухай перший.

На гучномовці пролунав чоловічий голос, щось стосовно роботи вхідних дверей, на яких зранку не світить датчик. Нікіта відповів коротко, впевнено, і поклав слухавку.

— Не хвилюйся, — сказав він, глянувши прямо їй в очі. — Я знаю, що це нове для тебе. Але ти впораєшся. Я допоможу перший час.

Його тон був несподівано м’яким. Не було в ньому ані тиску, ані зверхності — лише підтримка, яка Лізу приємно зігріла.

І тут телефон знову засвітився. Ліза поглянула на нього, потім на Нікіту.

— Хочеш спробувати сама? — запитав він, наче перевіряючи її на сміливість.

Вона натиснула кнопку.

— Алло?

— Добрий день, скажіть, а у вас сьогодні працює монтажна бригада на Грушевського? — пролунав голос жінки.

Ліза швидко переглянула нотатку, яку щойно їй показував Нікіта, й відповіла спокійно:

— Так, вони будуть о 10 годині. Якщо щось — телефонуйте ще раз, ми уточнимо.

— Дякую!

Коли вона поклала слухавку, то помітила погляд Нікіти. Він був здивований і навіть… захоплений.

— Швидко увійшла в роль, — сказав він, посміхаючись краєм губ. — Молодець.

Ліза теж усміхнулась, уперше за ранок по-справжньому розслабившись.

«Може, не так уже й страшно», — подумала вона. А може… це просто він поруч.