Розділ 17. Рішення з підказкою серця

Весь вечір Ліза крутила в голові нову роботу. Начебто все добре: і робота не надто важка, і перспектива цікава, і зручне розташування, і Нікіта був не таким вже й страшним, як здавалося спершу. Навіть більше — в ньому було щось людяне, підтримуюче.

Та сумніви гризли зсередини. Вона студентка. А раптом не встигатиме? А раптом не витримає? А раптом взагалі все це не її? А що робити з відчуттям які у неї виникли до Нікіти, і це її найбільше лякало.

— Як вирішити? — запитала вона подумки, лежачи з телефоном в руках.

І тоді зрозуміла: просто запитає у Стаса.

Вони домовилися зустрітись після його тренування. Він прийшов трохи втомлений, але, як завжди, усміхнений.

— Що трапилося? — запитав одразу. — У тебе очі, як у кота перед щепленням.

Ліза засміялась, але одразу посерйознішала.

— Мені запропонували роботу. В офісі. Типу секретаря. Потрібно бути на місці, відповідати на дзвінки, допомагати з паперами…

— І? — Стас уважно дивився на неї, зрушивши брови.

— Не знаю… Я ще вчуся. Чи витягну? Може, відмовитись?

Він не відповів одразу. Просто поклав руку їй на плече, ніжно стиснув.

— Ліз, ти справишся. Ти розумна. І ніколи не ховаєшся від труднощів. Якщо тебе це цікавить — треба пробувати. Я тільки за.

В її очах з’явилася легка волога — така раптова підтримка зняла частину тривог.

— Єдине, — додав він з усмішкою, намагаючись говорити байдуже, — трохи дивно, що твої боси — молоді хлопці. Це щось новеньке.

— Та які там боси… Просто двоє знайомих, які відкрили свою справу. Вони адекватні, чесно. Один з них — Вадим. А другий — Нікіта, він мене зараз стажує.

Стас кивнув і посміхнувся знову. Він нічого не сказав, але в його очах на мить промайнуло щось насторожене. Він довіряв Лізі — безумовно. Але його серце підказувало, що все ж краще тримати вухо гостро.

Але він не хотів її зупиняти. Вона мала право на свій розвиток, і він буде поруч, щоб підтримати.