Розділ 13. Тиша після хвилі

Після вдалого старту справи пішли трохи спокійніше. Злата одужала, тож вони з Лізою провели ще кілька зборів, цього разу — майже без пригод, без маскування чи гучних результатів. Просто дві подруги, які чітко знали, чого хочуть, і діяли разом. За тиждень вони зібрали два повноцінні протоколи — не так блискуче, як минулого разу, але впевнено.

В офіс вирішили їхати удвох. Нікого попередньо не попереджали — просто взяли папери, запакували акуратно в швидкозшивач і вирушили.

Нікіта зустрів їх стримано — звично серйозний, охайно одягнений, без зайвих слів. Він уважно переглянув списки, занотував щось у блокнот, звірив із загальною таблицею. Потім дістав кошти, відлічив суму й віддав Златі.

— Все правильно. Дякую, — сказав він, кивнувши, як зазвичай.

Ліза стояла трохи збоку, мовчки. Їй здалось, що кілька разів його погляд ковзнув на неї довше, ніж треба. Але це нічого не означало. Він нічого не сказав — ні слова більше, ніж потрібно було. І це, з одного боку, заспокоїло, а з іншого — трохи засмутило.

Коли виходили з офісу, в коридорі зіштовхнулись з Вадимом. Той, як завжди, був у своєму стилі — яскрава куртка, напівусмішка і вічне відчуття, що він щойно вийшов із фільму.

— О, привіт, дівчата! — усміхнувся він і легенько підморгнув Златі.

Та зреагувала стримано, але з ледь помітною посмішкою. Вони попрощались і вийшли на вулицю.

— Ну що, — озвалась Злата, коли вони йшли алеєю. — Твій містер дисципліна сьогодні не був особливо балакучим.

— Та й не мав бути, — знизала плечима Ліза. — Робоче питання — робоче рішення.

Але вночі, коли Ліза лежала в темряві на своїй половині ліжка, Стас вже давно спав, вона раптом згадала, як Нікіта затримав на ній погляд. Згадала його руки, що швидко, точно рахували купюри. Згадала, як мовчки подивився на неї останнього разу — ніби хотів щось сказати, але не сказав.

Пройшло вже три тижні від тієї зустрічі з піцою. І хоча сесія висіла над головою, як хмара, і треба було думати про заліки, вона іноді ловила себе на думці про нього. Просто в тиші, коли ніч нікого не кличе, лише змушує думати. Про дивні погляди. Про те, що не сталося.

Робота відійшла на другий план. І, здається, запал, з яким усе починалось, теж трохи пригас. Але в душі лишився вогник — той, що ще міг розгорітись.