Розділ 12. Розмова на кухні й ніч у спокої

Повернувшись до гуртожитку, Ліза не пішла одразу в свою кімнату. Спочатку — до Злати. Вона ще не встигла переодягтись, а емоції вирували, ніби чайник на старенькій плиті.

Злата була на кухні — сиділа на підвіконні, з чашкою чаю і виразом обличчя «розповідай усе, бачу по очах, що є».

— Ну що? — тільки й запитала.

— Я пішла віддати протоколи… — почала Ліза, сіла навпроти, поставила лікоть на стіл, підперла голову долонею. — І залишилась на піцу.

— Ти?! З Нікітою?! — Злата ковтнула чай так, що ледь не вдавилась. — З тим, що з календарем і ручкою не розлучається?

— Ага, з тим. І він навіть не перевірив графік, перш ніж запропонувати.

Злата здивовано похитала головою.

— Не вірю. Це точно був Нікіта, а не його брат-близнюк?

— Бачиш? Навіть ти не віриш.

— Ну, слухаю. І мовчу, обіцяю.

Ліза розповіла — не поспішаючи, без надміру емоцій, але щиро. Про піцу, розмову, як він несподівано став теплішим, як жартував. І про те, як спитав, чи є в неї хтось.

Злата тільки посміхалась. Не осуджувала, не перебивала. Просто слухала.

— Знаєш, — нарешті промовила вона, — може, ти йому просто сподобалась. І це не страшно.

— Але ж у мене є Стас…

— І ти не зробила нічого поганого. Ти просто поїла піцу. — Злата підморгнула. — І дізналась, що навіть айсберги іноді тануть.

Ліза дістала з кишені зім’ятий конверт і поклала його на стіл.

— Ось, половина наша. Як і домовлялись.

— Ліз, та ну, могла б потім…

— Я хочу зараз. Бо інакше буде відчуття, ніби винна.

Злата кивнула і взяла гроші. Без слів. Просто так, як це роблять подруги.

Коли Ліза зайшла в свою кімнату, її зустріла тиша. Стаса не було. Вона згадала, що він казав про велике замовлення на фабриці — мабуть, ще там.

Речі розкладати не хотілось. Вона зняла джинси, накинула легкий світшот, залізла під ковдру, обійнявши подушку.

Пів ночі крутилась, слухала звуки з коридору, пригадувала кожну фразу з тієї піцерії, кожен погляд. Її бентежило не те, що Нікіта був уважним, а те, що вона це помітила. І… відчула.

Але думати більше не хотілось.

Тільки вона почала поринати у сон, як відчула знайоме тепло. Стас обережно ліг поруч, не вмикаючи світла, і, не кажучи ні слова, обійняв її ззаду. Ніжно, міцно. Носом торкнувся її волосся, зітхнув.

Вона відчула, як тіло розслабилось. Усі думки кудись відлетіли. Її очі заплющились самі собою.

Вперше за весь день вона відчула цілковитий спокій.

І заснула. В його обіймах. У своїй реальності. Там, де все знайоме й на своєму місці.