Розділ 11. Піца й трохи більше

Піцерія була невеликою, затишною. У повітрі пахло розтопленим сиром і запашною кавою. Вони сіли біля вікна, за столиком на двох.

— Любиш піцу з ананасами? — з посмішкою запитав Нікіта, гортаючи меню.

— Це провокація? — Ліза підняла брову. — Ні, я ще не настільки відчайдушна.

— То візьмемо щось класичне. Зі справжнім сиром, без екзотики. — Він вивчив її реакцію й кивнув офіціанту.

Коли замовлення прийняли, між ними знову виникла легка тиша. Але вже не напружена, а комфортна.

— Як навчання? — несподівано запитав він, нахилившись трохи вперед.

— Та нічого, встигаю. Хоча зараз усе вперемішку — пари, робота, гуртожиток, збори…

— Гуртожиток — окрема історія. Я там колись був на розподіленні. Пам’ятаю — три душа на весь поверх і чайник, що пищить, як дрон.

Ліза засміялась.

— О, ви знаєте життя зсередини.

— Трішки. — Він знову посміхнувся, цього разу якось м’якше. — Я недавно повернувся зі служби. Звикаю до цивільного життя.

— Військова служба? — здивувалась вона.

— Так, майже два роки. Після — вирішив змінити напрям, тепер от працюю в офісі, але дисципліна залишилась.

Ліза кивнула. Тепер усе стало зрозуміліше. І суворий погляд, і постава, і мовчазна впевненість.

— Тому ви такий зібраний, — сказала вона, ніби вголос подумала. — І… спортивний.

— О, ти помітила? — примружився він жартівливо. — Такі красиві дівчата як ти тільки Вадима помічають) І мою блокнотну дисципліну.

— Ну, я теж дисциплінована. І уважна, — відповіла вона, ледь усміхаючись.

Він мовчки кивнув. Усі слова, які не вимовлялися, зависли у повітрі — легкі, ніби дим.

— Ти взагалі… — почав він неквапливо, ковтаючи ковток лимонаду, — не проти, якщо я поставлю трохи особисте питання?

— Залежно від того, наскільки воно особисте.

— Чи є в тебе хтось? — запитав він, ніби мимохідь, але очі уважно спостерігали за її реакцією.

Ліза на мить задумалась, потім легко відповіла:

— А навіщо тобі це знати?

Він трохи посміхнувся:

— Щоб розуміти, чи можна тебе ще запрошувати на піцу. І без офіційних папок.

Вона відвела погляд до вікна, усміхнувшись у скло. В душі стало дивно тепло.

— Може… і можна. Але нечасто. Я ж дисциплінована, пам’ятаєш?