Розділ 10. Протоколи і піца

Злата лежала під ковдрою, кутаючись у теплу кофту.

— Їдь сама, — хрипло сказала вона. — Головне — передай, що ми робили це разом.

— Звісно, — кивнула Ліза, ховаючи протоколи до прозорої папки. Вона й сама трохи хвилювалася — їхній другий вихід був успішним, а тепер залишалося завершити справу.

Нікіта відповів майже одразу після дзвінка.

— Привіт. Приїзди. Я на місці.

— Добре. Буду за двадцять хвилин.

Коли вона зайшла в знайоме приміщення, у кабінеті було тихо. Нікіта сидів за столом, щось занотовував у блокнот. Підняв очі — стриманий, як завжди, але в погляді майнула легка здивована теплота.

— Ліза, привіт.

— Привіт — вона несміливо посміхнулась і простягнула йому папку. — Ось протоколи. Ми провели збори, зібрали двадцять підписів. Злата трохи прихворіла.

Нікіта кивнув і одразу почав переглядати папери. На кілька хвилин у кімнаті запанувала тиша — тільки шелест сторінок і м’який звук кулькової ручки.

— Добре попрацювали, — озвався він нарешті. — Ви зібрали людей з елітного будинку?

— Так, нам підказали… одне знайоме місце, — коротко відповіла вона, опустивши очі.

— Вмієте шукати правильні адреси. Це рідкість.

Його голос став трохи м’якшим. Ліза відчула, як розслабляється. Ця невимушена похвала була приємною.

— Ми просто старались, — сказала вона тихо, злегка знизавши плечима.

— Видно. — Він відкрив шухляду, дістав конверт, відрахував купюри. — Це ваша винагорода. Все записав. — Він показав блокнот, ніби підтверджуючи: все чесно, все серйозно.

Вона взяла конверт, подякувала. Невелика пауза повисла між ними.

— Якщо не поспішаєш, — несподівано мовив він, не дивлячись їй в очі, — тут неподалік є піцерія. Може, пообідаємо?

Ліза здивувалась, але швидко оговталась.

— Я… можу, якщо недовго. В мене ще пара ввечері.

— Це швидко. Просто обід, — він посміхнувся, ледь помітно, але щиро.

Вони вийшли разом. Його хода була впевнена, але вже не така стримана. Біля дверей Нікіта легенько притримав їх для неї, а Ліза вловила від нього слабкий аромат кави і чогось дерев’яного, теплого.

Його рука випадково торкнулась її плеча, коли він відчинив їй двері. І це було не випадково.

Її пальці несвідомо погралися з краєм конверта — вона не розуміла, чому їй хочеться, щоб він запам’ятав цю зустріч. Не як частину роботи. А як щось трохи більше.