Розділ 6. Замість лісу — багатоповерхівка

Коли авто нарешті зупинилось, дівчата синхронно видихнули — як після іспиту, на якому нічого не знали, але якимось дивом вгадали.

Перед ними височіла сучасна багатоповерхівка в престижному районі. Фасад — скло, мармур.

— Ого, — тільки й встигла прошепотіти Злата, — а я вже подумки прощалась із печінкою.

Нікіта першим вийшов з авто, витягнув пачку, знову підкурив. Дим завис у повітрі, як театральна завіса перед виступом.

— План такий, — сухо почав він, — через пів години — збори біля під’їзду. Ваше завдання — пройтись по квартирах і повідомити всіх. Тема зборів — охорона будинку. Обов’язково для всіх.

Його погляд майже не відривався від Лізи. Вона відчула себе то ріелторкою-початківкою, то актрисою на кастингу: не знала, чи усміхатись, чи виглядати серйозною.

Злата ж помітила, що Вадим відверто нею цікавиться. Його погляд ловив її навіть тоді, коли вона дивилась в інший бік. І від того ставало трохи тепло й тривожно водночас.

— Ви зверху вниз, ми знизу вверх. Через пів години — тут. Зустрічаємось. — Нікіта викинув недопалок.

Обхід почався.Стіни — з дзеркалами, власники — з вічною підозрою: “А ви хто?”, “А хто вас прислав?”, “А що знову продаєте?”.

Ліза чемно усміхалась, Злата жартувала. Удвох вони виглядали цілком переконливо. Ну майже.

Через пів години біля під’їзду вже зібрався натовп. Хтось у халаті, хтось із собачкою, дехто навіть із кавою в термочашці — еліта.

Нікіта вийшов упевнено, як політик перед виборами.

— Доброго дня! Ми хочемо запропонувати вам реальну систему захисту для вашого будинку…

Його голос був спокійним, розміреним. Він вмів говорити так, ніби вже п’ять років мешкає у вас у під’їзді.

Вадим підтверджував усе технічними деталями. І робив це з посмішкою та легким сарказмом, чимось нагадуючи ведучого телешоу.

Люди кивали, ставили запитання, перепитували. Поступово з недовіри виростала цікавість, а з цікавості — довіра.

Коли справа дійшла до підписів, підключились дівчата. Вони пройшли по кожному мешканцю, записали квартиру, номер, ім’я.

Злата працювала впевнено, Ліза — старанно.

Коли всі розійшлись, хлопці, переглядаючи списки, явно були задоволені.

— Дев’ятнадцять квартир. Це вже щось, — сказав Нікіта і записав щось у свій блокнот.

— Старт робіт — через тиждень. Залишилось обрати старшого в під’їзді, — додав Вадим, ніби це шоу і хтось виграє сертифікат.

Обрали. Домовились.

На все пішла година.

Хлопці підійшли до дівчат.

— Молодці. Добре справились, — сказав Нікіта, і це було майже компліментом.

— Підкинути вас? — кивнув Вадим.

— Якщо не до лісу, то можна, — з посмішкою відповіла Злата.

Адресу гуртожитку називати було соромно. Тому Ліза назвала вулицю, де жила її подруга — недалеко, але звучить пристойніше.

Доїхали швидко.

На прощання — коротке “бувайте” від Нікіти, ледь помітна усмішка від Вадима. Ніяких натяків, запрошень, навіть флірту.

Машина зникла за рогом, лишивши після себе звук басів і аромат парфумів, змішаних із тютюном.

Дівчата стояли мовчки.

— Ну що? — першою порушила тишу Злата. — Схоже, влаштувались на роботу. Не в лісі, не в борделі, і навіть не в піраміді.

— Поки що, — усміхнулась Ліза. — Але ти права. Початок не найгірший.

І вони рушили до гуртожитку — трохи втомлені, але з відчуттям, що цей день змінив щось у їхньому житті. Хай навіть трішечки.