Розділ 5. Поїздка, яка пахне сигаретами і сумнівами

— Ми запізнюємося! — вигукнула Ліза, заскакуючи в кросівки на ходу.

— Не “ми”, а “вони нас змусили запізнитися”, — буркнула Злата, геть розпатлана, та все ж нафарбована.

Дівчата майже бігли, переплигуючи через ями та калюжі, петляючи між запізнілими пенсіонерами і студентами в навушниках.

— Ти точно все правильно зрозуміла? — гаркнула Ліза, запихаючи хвіст у куртку.

— Так, на зупинці маршруток, — зітхнула Злата, — я теж сподівалась, що приїдуть на чомусь, що хоча б заводиться з кнопки. А не “зустрінемось біля кіоску з пиріжками”.

— Пафосу, пам’ятаєш, було як у серіалі про бізнесменів. А реальність — як студентська версія Uber’а.

Підійшовши до зупинки, вони відразу помітили його.

Нікіта.

Він вирізнявся з натовпу.  Стояв, немов випадково, але вочевидь чекав.

На його обличчі не здригнулося жодного м’яза, коли він помітив дівчат. Ні усмішки, ні здивування. Тільки ледь-ледь помітний холод у погляді, який говорив: “Двадцять хвилин? Серйозно?”

— Привіт, — сказав він коротко, — ходімо.

Ніяких “як справи”, “добре виглядаєш”, “спізнились — буває”. Просто «ходімо». Дівчата кивнули, обмінялися багатозначними поглядами і пішли слідом.

Він завів їх за зупинку, де на парковці явно вирізнявся спорт кар, ніби теж випадково тут припаркувався серед старих бляшанок а не автомобілів.

Із нього вийшов Вадим — темна куртка, блискучі кросівки і хитра посмішка, як у того, хто знає щось, чого не знаєш ти.

— Привіт— сказав він з тим самим тоном, яким зазвичай кажуть “у тебе щось між зубів”, але приємніше.

Всі зупинилися біля машини — спортивний двохдверний звір блищав навіть під хмарами. Нікіта витягнув сигарету, підкурив, і, не відводячи погляду від Лізи , коротко кинув:

— Зараз їдемо на об’єкт. Побачите, як усе виглядає вживу.

Він докурив до половини, різко кинув недопалок об асфальт.

Вадим, не перестаючи посміхатися, відчинив двері, нахилив переднє сидіння:

— Леді, прошу.

Дівчата зніяковіли. Не через саме авто, а через те, як треба було туди залізти. Пластуном. Бажано з гідністю. Але гідність тут згорталася в рулон, бо ні Нікіта, ні Вадим навіть не намагались відвернути погляди. Навпаки.

Ліза ковтнула повітря й полізла першою. Злата — за нею, бурмочучи щось про “чудовий початок трудових буднів”.

Коли двері зачинилися, Вадим сів за кермо,повернувся підморгнув Златі,  гучно ввімкнув музику — важку, з басами, що вібрували в грудях, — і авто рвонуло з місця.

Вони летіли бульваром, проминаючи вітрини, світлофори, й реальність ніби розмазувалась за вікнами.

Ліза дивилась на профіль Нікіти, який сидів поруч із водієм. Його обличчя — камінь. Або лід. Або… щось, у що краще не врізатись.

Злата нахилилась до Лізи й прошепотіла:

— Якщо нас зараз вивезуть у ліс, то знай: я завжди тебе підтримувала. Навіть коли ти носила ті смішні джинси з бахромою.

Ліза ледь стримала сміх. І одночасно — не могла позбутись відчуття, що ця історія тільки починається.