Розділ 4. Сніданки, пари й неочікувані дзвінки

Ліза прокинулась у теплому напівсні — сонце ледь пробивалося крізь тонкі фіранки гуртожитської кімнати, заграючи на стінах. Стас тихенько сопів поруч, обійнявши її, немов боявся, що вона втече. Вона м’яко посміхнулась, обережно вислизнула з його обіймів, щоб не розбудити, і, босоніж ступаючи на холодну підлогу, дістала з шафи халат. Волосся зібрала в неохайний пучок і, стримуючи позіхання, попрямувала на кухню.

Гуртожитська кухня, як завжди, зустріла її запахами вчорашньої гречки та гуркотом чужих каструль. Ліза ввімкнула плитку й розбила два яйця на сковорідку. Поки смажилась яєчня, вона поставила воду на каву. Їй завжди здавалося, що день не починається, поки не роздається знайомий аромат кави на двох — для неї й Стаса.

— М-м-м, я відчуваю запах смаженого щастя, — пролунав заспаний голос Злати. Вона з’явилась у дверях — у халаті, з волоссям у пучку, тримаючи в одній руці чашку, а в іншій — плед.

— Привіт, — сонно всміхнулась Ліза, — яєчня класика?

— Найкраща класика. — Злата підморгнула й відкрила холодильник. — А я ще бутербродів накидаю.

Вона швидко витягла батон, ковбасу і сир, порізала й поклала все на тарілку. Два бутерброди додала до яєчні в тарілки Лізі.

— Я в душ! Поки вільно, бо зараз настане час бою. Через пів години — стартуємо?

— Як завжди, — усміхнулась Ліза, — без тебе нікуди.

Злата майнула з кухні, а Ліза тим часом сіла на підвіконня з чашкою кави. Їй здавалося, що такі ранки — мов спокій перед штормом.

На парі дівчата з’явилися, як завжди, в останню хвилину. Перед корпусом традиційно зупинились на курилці. Злата, запалюючи сигарету, кинула:

— Я не знаю, як ви, а я сьогодні ні морально, ні фізично не готова до теорії держави і права.

— Добре, що ти хоч відверта. Я от прикидаюсь ентузіасткою, але в душі вже давно калькулятор: скільки ще днів до канікул, — сміючись відповіла Ліза, теж запаливши.

— Слухай, — Злата трохи нахилилась, — ти думаєш, нам таки зателефонують із того офісу?

— Якщо чесно… я сподіваюсь. Було б непогано хоч раз працювати не на кафешку, а в кабінеті, у спокої. Ну, майже.

— І каву пити не на ходу. І вдягати щось інше, крім худі з капюшоном.

— І не обпікати пальці піцою. Так, це було б щось, — засміялась Ліза.

Після обіду, коли день уже почав хилитися до своєї звичної післяобідньої сонності, Ліза саме сиділа на підвіконні гуртожитської кімнати з ноутбуком на колінах. Стас щось бурмотів уві сні. В кімнаті було тихо й спокійно. Аж раптом — дзвінок.

Серце Лізи ледь не вистрибнуло. Невідомий номер.

Вона глибоко вдихнула, натиснула «Прийняти» й промовила:

— Алло?

— Доброго дня, це з офісу «СмартРайт Груп». Лізо, ви ще зацікавлені у підробітку?

Очі Лізи округлились. Вона швидко кивнула, потім зрозуміла, що це телефон, і прошепотіла:

— Так… дуже.

— Тоді ласкаво просимо завтра на перший ознайомчий день.