Розділ 3. Хто з них твій?

— Ти бачила це? — Злата шепотіла, майже зойкнула, коли ми вийшли з офісу. — Ти це бачила?!

— Що саме? — вдаю з себе холоднокровну, хоча всередині ще клубочиться дивне тепло.

— А те, як він на тебе дивився?! Я аж присіла трохи.

— Якщо ти про Нікіту, то він просто серйозний.

— Та ні! Я про того другого. Вадим. Ходить, як у нього за спиною крила і ще трохи гріхів.

Ми вже спускались сходами старенького бізнес-центру, в якому був офіс. Я натягувала джинсову куртку, а Злата плуталась у своїй бежевій шальці, бурмочучи щось собі під ніс.

— Йдемо в «Каву на розі»? — запропонувала вона. — Мені терміново треба кава і психотерапія.

— З латте, — усміхнулась я. — Пішли.

У кав’ярні, що пахла ваніллю й корицею, ми вмостились у кутку біля вікна. Офіціантка навіть не встигла підійти, а Злата вже почала:

— От слухай. Вибираємо: Вадим чи Нікіта. Але без дипломатії, ясно? Хто — твій?

Я зробила ковток води з лимоном, повільно подивилась у стелю, потягнулася, мов актриса на сцені:

— Вадим.

— О! — Злата зробила вигляд, що зараз впаде зі стільця. — І слава Богу! Бо мені взагалі не зайшов. Знаєш, він як той тип з фільму, який красиво мовчить, а потім виявляється… ну, щонайменше — з таємничим минулим.

— Саме тому він і цікавий, — посміхнулась я. — Він ніби дивиться крізь тебе, а потім ти вже сидиш і думаєш: “Хм, чи я взагалі ще жива?”

— А от мені ближче Нікіта, — задумливо сказала Злата, розмішуючи какао. — Знаєш, у ньому є щось таке… стабільне. От як тостер. Ти знаєш, що він працює, не вибухне і зробить тобі тост.

— Я не впевнена, що хочу тостера в особистому житті, — засміялась я.

— А я не впевнена, що хочу вулкан, — парирувала Злата. — Тому домовимось: твій Вадим — твій, мій Нікіта — мій, і всі задоволені.

— Домовились, — я підняла чашку. — За майбутнє з невідомими роботодавцями.

— І з невідомими почуттями, — підморгнула вона.

Ми чокнулись чашками і засміялися.

Всередині я відчула, як у повітрі щось змінилось. Наче історія вже почалась — ми просто ще не знаємо, якою вона буде.