Розділ 13

Я кілька разів відкривала переписку з Машею, дивилася на екран, що світився у темряві кімнати, і закривала її знову. Зрештою, здавшись власній цікавості, написала коротко: «Добре. Прийду».

Тепер потрібно було вибрати якийсь подарунок. Хоч вона сказала, що не хоче ніякого подарунку, але я не могла собі дозволити прийти просто так. Часу на те, щоб замовити щось з інтернеті не було.

Найгірше було те, що я взагалі задумалася, що вдягнути. Я перебирала речі так, ніби від правильного вибору залежало, чи подивиться він на мене взагалі. Урешті вдягла те, що вдягла б у будь-який інший вечір.

Час вже був виходити, щоб встигнути щось купити. По дорозі я заїхала в торговий центр. Пішла до ювелірного магазину, де вибрала класичний браслет, без яскравих кольорів, який там був найдорожчий. Після чого я зайшла в супермаркет, що купити ще і випивку. Я взяла рожевий лікер.

По дорозі до каси, я побачила брелок до ключів, це був чорний кубік рубік списаний формулами, я взяла і його.

Я прийшла вчасно на вечірку до їх будинку. Величезний особняк їхньої родини — з басейном і високими парканами, за якими багаті люди зазвичай ховають або сімейні таємниці, або те, що не хочуть показувати податковій, — уже гудів від голосів та музики. Батько такі будинки любив. Казав, що саме тут водяться потрібні люди — зі зв’язками, грошима і правильними прізвищами.

Баси били по вухах, змушуючи стіни вібрувати, а повітря було настільки перегрітим і густим від чужого дихання, що мені миттєво захотілося розвернутися й піти. Я пробіглася поглядом по кімнаті швидше, ніж встигла себе зупинити. Його не було. Натомість до мене майже одразу підійшла Маша, тримаючи в руці пластиковий стаканчик.

— То ти вирішила все-таки прийти? — здивовано підняла брови вона і злегка зачепила моє плече, мало не виплеснувши на мене якийсь рожевий лікер.

— Так, — відповіла я і простягла їй подарунок. — Вітаю.

— Дякую, — вона відкрила коробку з браслетом і додала: — Це так мило. Будеш щось пити?

— Є щось міцне? — мені терміново потрібно було вимкнути мозок. Він занадто довго працював на максимальних обертах, прораховуючи те, що прорахувати неможливо.

— На кухні, там на столі купа всього.

Я кивнула й пішла на кухню. Знайшовши серед пляшок віскі, щедро налила собі добру порцію в склянку і розбавила її залишками коли. Сівши на високий стілець біля підвіконня, я зробила перший великий ковток. Як це було безглуздо — повірити Маші, що він сюди прийде. Ніби Ян взагалі ходить у такі місця. Він здавався занадто далеким від усього цього студентського гамору.

Після другого стакана в голові нарешті стало трохи тихіше, а фоновий шум вечірки відсунувся на задній план. Обернувшись на звук кроків, я побачила Петра. Тільки цього ще не вистачало.

— Чому ти тут сидиш одна? — спитав він, спираючись на стіл і заглядаючи мені в обличчя.

— П’ю, — лаконічно відповіла я, крутячи склянку в руках.

— Можна присісти? Поділишся?

Я мовчки протягнула йому пляшку. Петро налив собі алкоголю й сів на сусідній стілець, підсуваючись трохи ближче, ніж вимагали пристойність. Ніби я могла тут щось заперечити. Це ж був його дім.

— Я радий тебе бачити, — м'яко сказав він, і в його погляді проглянув цілком очевидний інтерес.

— Дякую.

Я повільно постукала нігтями по склу, дивлячись на плівку віскі на стінках. У мене виникла ідея, а що якщо купити будинок у Новій Зеландії і розводити там овець. Мені вони завжди подобались.

— Ми могли б кудись піти... на вихідних. Разом. Як ти на це дивишся?

— Вибач, але я зайнята.

— Двері з мореного дуба. Я помітив, що ти на них дивишся, мені також подобаються.

Я автоматично подивилась у бік дверей, що вели в коридор, і в цей момент з дверей вийшов Ян. Він був у своїй звичній темній куртці, спокійний, байдужий до всього навколо. Що викликало на моєму обличчі раптову посмішку.

— Ого, — сказав Петро, — який погляд саме цього і чекав.

— Так, круті двері.

Алкоголь явно на мене погано подіяв. Без жодної раціональної причини, я різко нахилилася до Петра.

— Я сам підбирав цей дизайн.

Мої пальці вчепилися в його плече, і через секунду наші губи вже злилися в поцілунку. Петро від несподіванки спочатку завмер, а потім гаряче відповів, перехоплюючи ініціативу й притискаючи мене до себе. Його руки важко лягли мені на спину. Він не дуже добре цілувався. Мені стало майже нудно і я навіть не відчувала його губ.

Я напіввідкрила очі й подивилася в бік дверей. Звісно. Він стояв спиною, з кимось говорив і навіть не дивився в мій бік.

— Це було класно, — видихнув Петро, його очі блищали.

— Ти знаєш цього хлопця? — запитала я якомога спокійніше, різким кивком підборіддя вказуючи у бік дверей, де щойно стояв Ян.

— Ні, — Петро насупився, намагаючись розгледіти його. — Але дівчина біля нього, це Маші подруга з курсів німецької. Напевне, він прийшов з нею.

— Вона ходить на курси німецької?

— Так, вже як два роки. Пам’ятаєш, як ми їздили в Відень. Після цього і вона записалась.