Розділ 12

Чекати під дверима завідувача кафедри було нудно. Я дістала блокнот із приклеєним блакитним стікером і роздруківку першої сторінки його зошита, яку сфотографувала в лабораторії. Буквально почерк вбивці. Стікер я досі не могла прочитати, зате зошит давав мені його літери, і я обводила їх одну за одною, шукаючи збіги.

Поки я полювала на Яна, моє власне життя тихо валилося під укіс. За останній тиждень я пропустила дві лабораторні, не здала есе з медіаправа і вже вдруге проігнорувала повідомлення старости. Вона пише з цими безглуздими знаками оклику, ніби те, що поміняли розклад пар має бодай якесь значення.

Ще декілька місяців тому це довело б мене до паніки. Особливо тому, що батько такого не пробачив би.

Для нього навчання ніколи не було формальністю. «Спочатку диплом — потім усе інше», — повторював він стільки разів, що я могла відтворити цю фразу навіть уві сні. Після його смерті я вперто старалась трималася за цю установку, ніби виконання обіцянки могло хоч щось утримати на місці.

Тепер же в електронному кабінеті накопичувалися пропуски, не здані роботи й дедлайни, а я дивилася на них так, ніби це стосувалося когось іншого. Зрештою, яка різниця, скільки в мене пропусків, якщо через мільярд років Сонце все одно вибухне, спаливши цей університет разом із деканатом і моїм незакритим медіаправом?

Я перевірила телефон. Жодних повідомлень від Яна. Втім, чого я чекала? Він ніколи не писав.

Від мами було багато пропущених. П'ять, сім, дев'ять — червоні цифри виглядали як краплі крові на склі. Вона, як завжди, телефонувала просто так. Казала, що скучила. У месенджері від неї висіло одне й те саме повідомлення: «Ти їла?»

Я ніколи не розуміла таких дзвінків. Для розмови має бути причина, чітка мета, інформаційний запит, а не цей брудний споживацький голод до чужої уваги. Тому я і не брала від неї слухавку. Взагалі, слухавку від рідних краще не брати: якщо це щось хороше, воно зачекає, а якщо хтось помер — тим більше нікуди не поспішає. Мерці взагалі дивовижно терплячі, батько довів це на власному прикладі.

Було багато повідомлень від редактора про те, коли я нарешті здам статтю. Він вважає себе важливим, надсилаючи ці вимогливі знаки питання. Смішно, він просто хоче ще одну пляшку віскі. Раніше я ніколи так не затримувала матеріал, але зараз, навіть коли намагалася щось написати, просто видаляла. Сенсу не було.

Ще якісь сповіщення — я вимкнула звук майже в усіх застосунках, але, схоже, не в усіх.

Що взагалі всім від мене треба?

Ян говорив про стосунки так, ніби я втратила щось важливе, а я навіть не була певна, що розумію, про що він говорить.

Найбільше дратувало навіть не те, що він мене вигнав, а те, як він це зробив — ніби надавав мені послугу. Ніби будь-яка дівчина мала б бути вдячною за можливість опинитися поруч із ним. Або справа була не в мені. Я згадала телефон.

«Брат».

Той самий контакт, який уже бачила раніше. До дзвінка Ян був самовпевненим покидьком. Після — самовпевненим покидьком, який раптом втратив контроль. Його брат точно знає щось, що Ян так ретельно ховає від світу. Я прокрутила розмову ще раз.

Коли я згадувала Аліну, він майже не звертав уваги, а після дзвінка — ніби розлютився. Настільки, що вигнав мене.

Це все не мало б мене хвилювати. Посередня людина образилася б і забула.

Ян нічого так і не написав. Я вивела всі його букви в блокноті і написала, що вони означають. На нотатці було написано «Забери свої речі». Не було зрозуміло кому саме і чому він це писав. Доволі дивний запис для себе.

Нарешті наступила моя черга зайти в кабінет. Він сидів в кріслі і обернувся до мене.

— Добрий день, — привіталась я, він показав рукою на стілець і я присіла — Ви казали зайти до вас.

— Ти майже не ходиш на пари і не здаєш роботи, — зі співчуттям в голосі сказав він.

— Ви напевне знаєте, що в мене недавно помер батько, — сказала я сказала я, акуратно відміряючи жаль у голосі. Заплакати було б занадто. — Він також навчався в цьому університеті тому я сюди й вступила. Але зараз тут все мені про нього нагадує.

— Я і викладачі тобі дуже співчуваємо, але правила...

— Дуже дякую за вашу підтримку вона для мене дуже цінна, — перебила я. — Я часто думаю, що горе в усіх однакове. Якби з вами щось трапилося, ваші діти сумували б не менше. І я впевнена, що їх підтримали б так само.

Я кивнула на рамку з фотографією на його столі. Він ковзнув по ній поглядом і ледь помітно випростався. Після чого подивився в журнал з оцінками. Чоловіків завжди тішить думка, що якби вони померли, то всі б були у відчаї.

— Твої оцінки сильно впали. З такими важко буде повернутись до статусу відміниці.

— Я знаю. Зараз у мене немає сил їх виправляти. Але я спробую.

Я опустила очі на руки: вони були спокійні, і довелося трохи їх стиснути.

— Я поговорю з викладачами, щоб вони переглянули оцінки і сильно на тебе не тиснули. Бери стільки часу, скільки потрібно.

— Дякую вам, — сказала я, обернулась і пішла до виходу.

Двері зачинилися, і я розпрямила плечі.

Їдальня зустріла мене глухим, ватяним гулом. Люди перетворилися на розмиті кольорові плями, що рухалися повз мене.