Розділ 11

О сьомій тридцять я вже стояла біля лабораторії №4. Цього разу без блокнота. Без легенди. Без розслідування. Мені потрібна була лише одна відповідь.

Навіщо він мене поцілував?

Я прийшла не через нього. Мені просто потрібна відповідь. Якщо я зараз не поставлю цього питання, то думатиму про нього весь день, а це вже заважає розслідуванню. Це не про нас. Це про Аліну. Я просто намагаюся її врятувати, або хоча б врятувати пам'ять про неї. Людям потрібен той, хто помічає деталі, коли всі інші заплющують очі.

— Де Аліна?

— Справді?

— Так.

— Брешеш, — він вимовив це надто легко, майже з насолодою. Так кажуть люди, які звикли грати в шахи з тими, хто навіть не знає правил.

Слово «брешеш» зависло в стерильному повітрі лабораторії, як ляпас. Я застигла. Наче він щойно сказав щось значно гірше. Найгіршим було те, як він це сказав. Ян не захищався. На його обличчі не було ні роздратування, ні напруги.

Наче моя поява не стала для нього несподіванкою. Він стояв, злегка спираючись на край масивного лабораторного столу, заклавши руки в кишені темних штанів. Його поза була розслабленою, майже лінивою. На губах блукала легка, ледь помітна усмішка людини, яка щойно розкусила передбачувану загадку.

— Тобі обов'язково було вигадувати цей фарс із розслідуванням, Катю? — його голос звучав м'яко. — Прийти о сьомій тридцять ранку в порожній корпус, щоб знову запитати про дівчину, яка відрахувалася пів року тому?

— Я прийшла по факти, — мій голос здригнувся на першому складі. Я зробила крок назад, намагаючись повернути хоча б фізичну дистанцію. — Аліна...

— Досить ховатися за Аліною, — перервав він мене, навіть не підвищивши інтонації. Він просто прибрав її ім'я з розмови. Так само легко, як прибирають докази з місця злочину.

Він повільно відштовхнувся від столу й зробив упевнений крок у мій бік.

Кабінет навколо нас здавався занадто великим, а гудіння системних блоків під стінами раптом стало оглушливим. Мені здалося, що комп'ютери гудуть не просто так, а ритмічно передають морзянкою: «Вона бісить його, вона бісить його».

— Тобі потрібен був привід, щоб побачити мене знову, — продовжив Ян, зупинившись саме на тій відстані, де я знову відчула запах його парфумів — холодний, деревний, той самий із салону машини. — Ти ж сама весь час знаходиш нові причини повернутися.

Він дивився на мене так, ніби ця розмова давно закінчилася. Просто я ще не знала головного: уся ця історія з Аліною, питаннями й розслідуванням насправді зводиться до нього самого.

Усередині мене все спалахнуло такою люттю, що на секунду перед очима попливли білі плями. Мені захотілося вдарити його — сильно, щоб збити цю нестерпну, ситу впевненість із його обличчя. Він перетворив моє розслідування на історію про дівчинку, яка закохалась.

Я зробила крок уперед, майже впритул підходячи до нього, змушуючи його нарешті прибрати руки з кишень.

— Ти надто високої думки про себе, — виплюнула я, дивлячись йому прямо в очі. — Що це було в машині? Якщо ти такий правильний і бездоганний, навіщо ти це зробив?

— Ти хотіла.

— Хочеш сказати, що я змусила тебе?

Ян навіть не моргнув. Ніякого каяття. Жодного прояву емпатії. Він ледь нахилив голову, ніби намагався зрозуміти, чому я так розлютилася.

— Я не бачу сенсу вдавати, що цього не було, — тихо сказав він. — Ти шукала привід бути поруч, тож я просто дав тобі те, чого ти хотіла. Хіба це не те, заради чого ти сіла в мою машину? Ти думаєш, я не бачив, як ти дивишся на мене останнім часом?

Це була найбезглуздіша річ, яку я чула за останній тиждень.

— Ти... — повітря забракло, слова застрягли в горлі від обурення.

Він запихнув руки в кишеню штанів і поставив телефон на стіл.

Чому вони сиділи на ньому так бісове ідеально?

— Після вчорашнього я думав, ми обидва перестанемо гратися в це.

— Я ні в що не граю.

— Якщо ти зараз намагаєшся перетворити це на щось більше — не варто. Якщо проблема лише у фізичному потязі, це можна вирішити значно простіше.

Дуже романтично, майже як купля-продаж органами на чорному ринку. Як це передбачувано для чоловіків.

— Тобі цього очевидно хочеться, а я не бачу проблеми.

Він зробив паузу, даючи кожному слову впасти між нами, як важкий камінь. Кілька секунд я просто дивилася на крихітну родимку на його шиї, не здатна вимовити жодного звуку.

— А далі?

Я мала піти. Але я залишилась, бо якщо зараз піду — це означатиме, що він правий.

Ян ледь нахилив голову.

— Далі не існує. Просто приємно провести час.

Він зробив паузу, дивлячись на мене так, ніби перевіряв, чи я справді розумію, про що йдеться.

— Учора ти не відсунулася. Тому логічно можна допустити, що ти не проти.

Він сказав це спокійно. Наче повідомив температуру повітря.

— Ти серйозно зараз?

Ян навіть не усміхнувся.