Розділ 10

Я влетіла в кімнату так різко, що двері гуртожитку грюкнули за спиною. Звук був голосним, так ніби двері були винні в тому, що сталось. Я шарпала дверну ручку ще секунду, ніби це могло фізично заблокувати Яна на тому боці півкулі.

Сподіваюсь, двері витримали. Якщо ні — комендантка мене доб'є. Хоча за окрему кімнату я й так переплачую.

Я сперлася на холодну поверхню стіни й змусила себе дихати рівніше. Повітря не слухалося.

Смак яблука залишався на губах. А його дотик усе ще тримався на мені — не як спогад, а як фізичний слід. Як клеймо, яке випалюють на худобі, щоб інші пастухи знали, кому належить здобич. Я ненавиділа себе за те, що перевіряла це знову і знову, ніби могла знайти підтвердження, що нічого не було. А в голові застряг його голос:

«Тепер я точно знаю, що це ніколи не було розслідуванням».

Я різко видихнула. Яке ж це все безглуздя. Хто дав йому право мене цілувати? Ми з ним не пара і навіть не друзі. І він не вірить у кохання. Не те щоб я була романтичною, але так безапеляційно заявляти, що кохання не існує, — це вже занадто. Він ще сміє думати, що мені міг сподобатися такий хлопець. Його зарозумілість просто не має меж. Він збудував цю теорію на порожньому місці, щоб виставити мене дурепою, щоб змусити мене захищатися!

Так те, що я не відштовхнула його, це було найгірше, але це нічого не підтверджує, люди часто цілуються просто так. Буває ж, що люди випадково потрапляють під потяг або падають на власний ніж шістнадцять разів поспіль? Звичайне співпадіння.

Дуже поспішний висновок, я ж не заміж за нього погодилась вийти. Журналісти іноді йдуть на компроміси заради матеріалу. Так, саме так. Це був просто професійний ризик. Усі видатні розслідувачі занурювалися в бруд, щоб дістати звідти правду. Видатні журналісти спали з джерелами інформації, грали в їхні брудні ігри, ставали їхніми тінями. Тим паче це він мене поцілував, а я просто відповіла. І те суто з ввічливості. Звичайний соціальний етикет: коли тобі пропонують отруту в красивому кришталевому келиху, ти робиш маленький ковток, щоб не образити господаря.

Кімната здавалася непропорційною — занадто великою, ніби я зменшилась у ній. Або стіни повільно розсувалися, звільняючи місце для когось третього, хто стояв у темному кутку за шафою. Світло не вмикалося. І це було навіть краще. Я підійшла до вікна. Тиша за містом рухалась рівно. Ліхтарі розмазувались дощем у жовті плями, і в цьому було щось образливо нормальне — ніби нічого не зламалось, крім мене.

Я не дозволяла собі цього, він просто маніпулював. Очевидно. Я робила це заради Аліни. І тільки заради Аліни, а не через нього. І навіть не через себе. іноді ти просто мусиш відрізати собі стопу, щоб залишитися в грі, правда?

Але його спокій — той холодний, рівний, майже математичний — все ще сидів під шкірою, як чужа формула, яку я не встигла розв’язати. І вперше за весь час я не була впевнена, чи я веду розслідування. Чи просто вже в ньому залишаюсь.

Я повільно відійшла від вікна. Кімната здавалася чужою, ніби я зайшла не в свою власну «нору», а в покинуте приміщення. На столі стояли чашки з-під кави, які давно треба було помити — на зеленій плісняві всередині однієї з них вже утворилася власна крихітна цивілізація, яка, мабуть, поклонялася мені як мовчазному богу.

Порожня упаковка від печива лежала там само, де я кинула її кілька днів тому. Я спробувала пригадати, коли востаннє нормально їла. Не змогла. Якщо подумати, останні кілька днів я майже жила на каві.

Я підійшла до тумбочки — єдиного місця, яке намагалася тримати в порядку після того, як забрала речі з дому. Саме там лежали всі дрібниці, які здавалися мені важливими. Зверху, складений удвоє, лежав смайлик, який я знайшла в книзі. Я торкнулася пальцем паперу. Ян залишив його там не просто так, це був подарунок мені. Я простягнула до нього руку, але в темряві пальці натрапили на щось холодне й тверде. Срібний компас.

Я витягла його на світло. Поверхня металу ледь помітно тьмяніла, але гравіювання на звороті було все таким же чітким. Я стиснула його в кулаці так сильно, що краї вп'ялися в шкіру, залишаючи глибокі сліди.

Перед очима миттєво виринув той вечір. Літо, веранда, запах хвої та сухих трав. Батько сидів у своєму шкіряному кріслі, попиваючи віскі тридцятирічної витримки.

«Дивись, — говорив він, показуючи, як стрілка здригається в пошуках півночі. — Головне — це завжди знати, де ти. Якщо маєш точку відліку, ти ніколи не заблукаєш».

Він тоді обійняв мене за плечі, і це було відчуття абсолютної, непохитної безпеки. Весь світ навколо — школа, друзі, тривоги — все ставало неважливим, коли він був поруч. він завжди виглядав так, ніби знає як налаштувати будь-який механізм. Він був тією самою точкою відліку. Це був той самий чоловік. І саме це було найгірше. Чоловік, який міг подарувати весь світ однією рукою, і повністю знищити його іншою.

Я притиснула компас до щоки. Метал був крижаним, він не випромінював жодного тепла, але я продовжувала триматися за нього, як потопаючий за уламок корабля.

Зараз, у цій тиші гуртожитку, цей спогад накрив мене з такою силою, що стало важко дихати. Я не хотіла думати про те, що тепер ця точка відліку зникла назавжди. Я не хотіла визнавати, що в моєму "компасі" більше немає того, хто міг би вказати курс.

Сльоза, гаряча і солона, впала на холодний метал. Я різко видихнула і відсторонилася. Я не могла собі дозволити розклеїтися. Я не могла бути тою, хто збився з курсу. Батько не вчив мене здаватися. Він вчив мене бути безжальною. До інших і, перш за все, до самої себе.