Розділ 9

Критий паркінг зустрів нас сирою прохолодою і глухим, роздутим відлунням кроків.
Бетон ковтав звук, залишаючи лише уривки світла від ламп під стелею.

Чорний автомобіль Яна стояв окремо — ніби свідомо відірваний від решти машин.

Я зупинилася за два кроки від капота. Глянцева поверхня металу віддзеркалювала тьмяні неонові лампи, викривляючи мою власну постать.

— Зручне місце, — кинула я, відчуваючи, як холод пробирається під піджак, змушуючи шкіру покриватися сиротами. — Любиш, коли ніхто не бачить?

Він навіть не озирнувся одразу. Спокійно натиснув на ключ — машина відгукнулась коротким подвійним спалахом фар, що на мить вихопив з темряви його різкий профіль. Мій погляд автоматично вихопив лінію його підборіддя.

— Я люблю, коли менше шуму, — сказав він рівно. — І менше зайвих інтерпретацій.

Він відкрив двері.

— Сідай. Підвезу.

Я вагалась секунду довше, ніж треба, дивлячись на важкі пасажирські двері, які відкривали доступ до замкненого простору. Мій громадянський обов'язок вимагав фіксації його поведінки в неформальних обставинах, тому відступати було не можна. І сіла.

Двері закрилися — і простір змінився.

Зовні залишився паркінг. Всередині пахло шкірою і чимось холодно-деревним, надто продуманим, ніби вибраним, а не випадковим. Цей запах душив сильніше, ніж спека. Він витісняв кисень з моїх легень, змушуючи дихати поверхнево й обережно. Машина рушила майже без звуку.

— Я тебе бачив в бібліотеці, — сказав він. — Любиш дивитись?

Я застигла. Серце зробило глухий, важкий удар. Він не міг бачити, що я за ним стежила. Я ж ховалася за стелажами. Я була обережною. Я вираховувала кути його зору, прораховувала кожну секунду, коли він гортав сторінки.

— Це не дивно. Я люблю читати.

— Під моїм будинком також?

— Це зараз допит?

— Ні, — спокійно відповів він. — Це спостереження.

Я повернула голову. Він дивився на дорогу, його пальці лежали на кермі вільно, без найменшого напруження, але я бачила, як під шкірою перекочуються сухожилля. Він тримав кермо, як батько.

— Ти не випадково тут.

Я стиснула щелепу так, що заболіли м'язи.

— Я тут через розслідування і не знаю, де ти живеш.

Він ледь кивнув.

— Звісно.

І в цьому “звісно” було щось, що мене зачепило більше, ніж питання. Зневага. Тотальна впевненість у моїй передбачуваності. Він намагався знецінити мою роботу, звести її до банального переслідування, але я знала, що дію професійно. Журналісти завжди йдуть по сліду, навіть коли об'єкт чинить спротив.

— Але ти залишаєшся довше, ніж потрібно, — додав він. — Журналісти зазвичай отримують коментар і йдуть. Ти — ні.

— Навіщо мені йти? Мені з тобою подобається.

— Цікаво.

— Що ти намагаєшся зробити? —мій голос став жорсткішим, ніж я планувала.

Він злегка похитав головою.

— Я нічого не роблю з тобою. Ти сама вже це зробила.

Пауза стала довшою.

— Який твій улюблений колір? — запитала я, просто щоб зафіксувати його психологічний портрет.

— Чорний.

— Звісно.

Він пригальмував на світлофорі і вперше повернувся до мене повністю. Його темні очі ковзнули по моєму обличчю, ніби скануючи кожну реакцію. Я затамувала подих, боячись, що він почує, як шалено калатає моє серце. Його погляд зупинився на моїх губах, і це злякало мене більше, ніж якби він дістав ніж. Тонкий. Бездоганно чистий. Я відчула холод сталі на своїй шиї.

— Якого кольору в Аліни волосся? — запитав він раптово.

— Що? Ти думаєш я не знаю?

— То якого?

— Я не буду відповідати на таке дивне питання. Це безглуздо, — відрізала я і відвернулася до вікна.

Він промовчав. І поїхав далі, коли спалахнуло зелене. Мій погляд звузився до однієї точки — до його плеча, яке було всього за кілька сантиметрів від мого. Його близькість дратувала і змушувала мозок працювати на межі можливостей. Я мала тримати фокус суто на ньому, щоб не пропустити жодного жесту.

— Не аналізуй мене.

— Я не аналізую, — сказав він. — Я бачу закономірності.

Пауза затягнулася.

— Ти завжди так говориш? — видихнула я. — Спокійно, ніби все під контролем?

— А як інакше? — тихо відповів він.

Він поклав руку на спинку мого сидіння.

— Що ти робиш? — я запитала занадто швидко, ніби це могло щось зупинити.

— У тебе гарне волосся, — сказав він, не відводячи погляду від дороги, і швидко торкнувся мого пасма, ніби перевіряючи щось. — Такий колір мені подобається.

Що? Йому подобається моє волосся? Не може...

— То вона блондинка значить? — запитала я.