Розділ 8

Вечірнє місто зустріло нас холодним вітром і розмитими вогнями вітрин. Сонце вже тону́ло за горизонтом, залишаючи на хмарах важкі багряні смуги, схожі на свіжі порізи. Реальність стала густою й повільною, ніби хтось навмисно прибрав усе зайве, залишивши в кадрі тільки нас двох.

Ян ішов поруч рівно. Не випереджав і не відставав. Я чула мікроритм його кроків і підлаштовувала під них своє дихання.

Коли ми проходили кав’ярню, він відчинив переді мною двері й пройшов слідом, ніби це звичайний порядок речей. Він купив мені каву, хоча я сама хотіла оплатити. Тоді він сказав:

— Я купив тобі каву, тепер це побачення.

Було незрозуміло, чи він жартує, чи справді назвав це побаченням.

На перехресті він став ближче до дороги, закриваючи мене від машин. Люди навколо рухалися занадто швидко, наче в прискореній зйомці.

Усе було правильним.

І саме це виглядало фальшиво. Я це бачила по ньому, його хода, його манери, він ніби любувався собою і владою над мною, хоча я майже пишалася тим, наскільки добре його бачу наскрізь, наскільки глибоко я вже проникла під цю ідеальну шкіру.

Я злегка всміхнулась:

— Я ще не вирішила, чи ти цікавий персонаж. Щоб писати про тебе ще одну статтю, ти забагато мовчиш.

— Звісно. Ти не вирішила.

Він посміхнувся, якось високомірно. Цей рух губ нагадав мені розріз скальпеля — такий же тонкий і холодний. Мої очі жадібно фіксували кожну зміну на його обличчі. Я помітила крихітну, ледь помітну родимку на його шиї прямо над коміром сорочки, там, де пульсувала жила. Цей дефект на ідеальному тілі здався мені зачіпкою.

— Запиши тоді: я люблю каву.

Він на секунду притишив крок і кинув на мене швидкий, випробувальний погляд. Інтонація стала занадто м'якою, майже невагомою:

— До речі, знаєш, яку саме каву?

Я не відповіла. Я й так знала. Знала сорт, кількість монет, які він кидає в автомат, і точний час, який він витрачає на перший ковток. Мої зошити вдома були списані його розкладом. Кожен його крок, кожна звичка були задокументовані моєю рукою. Мої записи більше нагадували досьє, ніж нотатки для статті. Коли він виявиться вбивцею, мій архів стане безумовним доказом.

Ми звернули в сквер. Ліхтарі пробивалися крізь дерева плямами світла, ці плями були схожі на повішені тіла.

— Якщо тобі потрібен матеріал… я багато читаю.

— Наприклад?

— Та різне. Ремарк, Адамс, Орвелл, Фаулз...

Фаулз.

«Волхв».

Перед очима миттєво поплив образ батькового кабінету. Книга стояла на полиці в батьковому кабінеті між старими, пожовклими томами із золотим тисненням. Я бачила її десятки разів, хоча ніколи не відкривала.

Пам'ятаєш, тату?

Голос Яна повернув мене назад.

— ... Суперкомп’ютер, Катя! — сказав Ян. Я здригнулась і перевела погляд на нього.

— Що?

— Ти не слухаєш.

— Я слухаю. Просто намагаюся зрозуміти, у який момент ти запропонуєш мені вступити в свою секту.

— Секта буде наступного вівторка, — не змигнувши оком відповів він. — Сьогодні в нас за розкладом ж відбір.

— То ти розкажеш про Аліну? І про інших?

Він відповів не відразу. Шурхіт снігу під його підошвами здався мені занадто гучним. У цьому звуці було щось невідворотне.

— Вона пішла від мене до іншого. Вона мене зрадила. Які інші? Є варіанти?

Зручно. Тепер він виглядав жертвою. Я внутрішньо скривилася від огиди до його маніпуляції. Він підтверджував мою теорію, він брехав. Вбивці завжди починають із жалю до себе. Він ховав свої кігті за маскою розбитого серця, але я була надто розумною, щоб купитися на це.

Пауза затягнулась, і я відчула, як у цій паузі він ніби вирівнює щось у собі.

— Я робив все для неї, — додав він після кількох секунд. — Але як виявилось, що їй цього було мало.

Він не уточнив, чого саме “цього”. І саме це слово повисло між нами важче, ніж усе інше. «Цього» — його контролю? Його задушливої присутності?

— Люди завжди думають, що їм чогось бракує. А потім ідуть шукати це в іншому місці.

— Ти говориш так ніби знаєш закон всесвіту.

— Я знаю цей закон, — він собі посміхнувся і додав: — Його можна обчислити.

— Як самовпевнено. Поділишся?

— Колись. Можливо, вже зараз. А можливо, знадобиться ще кілька мільярдів років для перевірки обчислень.

— Сам розраховуєш дожити?

— Звісно, як космічний попіл.

Ми пішли далі. Алея ставала темнішою. Ліхтарі тут були рідшими, і світло падало уривками. Я зробила крок трохи ближче до нього, не дивлячись прямо.

— Тобто ти контролюєш людей, щоб вони не… “йшли шукати”?

Він посміхнувся краєм губ.

— Я нікого не контролюю.

— Це цікаво. Бо з боку виглядає інакше.