Розділ 7

Я знайшла Яна через годину. Він стояв у центральному холі біля стенда з оголошеннями, оточений рухом студентів, але ніби відокремлений від них. Такий спокійний і зібраний. Як завжди. Він вивчав графік консультацій, наче взагалі нічого не сталося. Невже люди після вбивства теж стоять у чергах?

Його кучеряве волосся трохи розпалося, а відбілене світло ламп робило профіль занадто різким, майже скульптурним.

— Ян! — крикнула я, різко скорочуючи дистанцію і важко дихаючи від швидкої ходьби. Для більшого драматичного ефекту бракувало хіба що вибитої ногами двері.

Він здригнувся, ніби моя поява не входила до його плану. Або ніби ми вже проживали цю секунду тисячу разів у замкненому часовому колі, де знову і знову виконуємо один і той самий ритуал, який триватиме вічно.

— Ти задоволений собою? — мій голос вийшов жорсткішим, ніж я планувала. — Довів дівчину до того, що вона боїться навіть говорити.

— Катя, — він вимовив моє ім'я так, ніби пробував його на смак, перевіряючи міцність моїх кордонів. — Я не розумію, про що ти.

І на секунду в мене виникло відчуття, ніби він не заперечує, а просто прибирає саму можливість події. Але я не могла дозволити йому так просто це стерти.

— Хоча я видалила запис, — сказала я, майже криком. — Я пам’ятаю, що було в п’ятницю.

Він подивився по сторонах, ніби оглядаючи простір навколо нас.

— Нічого не було, — сказав він, чомусь майже пошепки. — Вона була емоційно напружена. Я просто не дозволив їй піти в розмові, яка була незавершена. Я хотів допомогти їй заспокоїтись.

Зрозуміло, що в його всесвіті насильство над особистістю називалося «завершенням розмови».

— Тобто це тепер “допомога”? — я зробила крок ближче, змушуючи його скоротити дистанцію. Я хотіла відчути його тепло, його подих — хоч якісь ознаки того, що він жива людина, а не манекен. — Ти завжди так називаєш контроль?

Юля могла бути лише ще однією Аліною. Мені треба поставити запитання чітко через яке я сюди прийшла.

— А що ти називаєш «допомогою» стосовно Аліни?

Він навіть не змінив погляд, коли я промовила ім’я Аліни. Ніякої реакції на ім’я людини з якою він був два роки в стосунках. Яка байдужість. Це навіть цікаво.

— До чого тут Аліна?

— Вона твоя колишня і зникла. Ти ж їй допоміг так?

Він дивився на мене майже поблажливо, наче я пропустила очевидну відповідь у дуже простій задачі. І раптом цей спокій на секунду нагадав мені щось настільки знайоме, що захотілося припинити розмову.

— Звідки ти це взяла?

— Я все знаю, — я підборіддям вказала на нього, намагаючись зберегти загрозливий вигляд, хоча пульс зашкалював — від того, Що він зараз він точно зламається.

— Ти занадто багато уявляєш.

— У мене хороша уява.

— Наскільки? — він раптом трохи нахилився до мене, збавивши тембр до оксамитового шепоту. — Уявляла мене голим?

— Досить, — я понизила голос, щоб його чув тільки він. — Кажи мені прямо: де вона? Ти завжди так “закінчуєш” розмови?

Його погляд затримався на мені трохи довше. Він повільно провів очима по моєму обличчю, ніби запам'ятовував кожну рису для якогось свого внутрішнього картотечного архіву. У цьому довгому погляді відчувалася дивна, майже хвороблива уважність, від якої моєю спиною пробіг мороз.

— Що ти маєш на увазі? Можеш сказати прямо, а то я не розумію в чому ти мене звинувачуєш.

— Звісно в вбивстві.

Він оглянувся по сторонах і подивився на мене незадоволено. Ось воно.

Так так, тут ти мене не вб’єш. Люди поруч.

— Ти чого? — він підійшов до мене ближче. — Подивись по сторонам.

— Тебе напрягає, що люди дізнаються? Чому? — сказала я і додала: — І так уявляла голим в тюремній камері. Це було супер.

Я підморгнула йому. Цей жест був чистою провокацією, нахабним викликом на його власній території.

— Ти дуже швидко робиш висновки, — сказав він тихо, ледь помітно посміхнувшись кутиком рота. Цей короткий рух зробив його обличчя страхітливо привабливим. — Це непрофесійно для журналіста. У тебе можуть виникнути проблеми.

І знову, те саме відчуття. Я не знаю, як його описати. Його рука на секунду торкнулась краю стенда позаду нього — просто щоб спертися, звичайний рух, але мені здалося, що під його довгими пальцями деревина стенда безшумно стоншилася й обвуглилася.

Цікаво, якщо б він доторкнувся до мене, то б моя шкіра так само обвуглилась? Стала б попелом, як у меланхолійних віршах Бодлера? Саме це сталось з Аліною? Я захотіла зробити крок назад, хоча він не рухався.

— Попередь мене, які ж це?— прошепотіла я.

Я сама не була впевнена, чого чекаю. Можливо зізнання або помилки. Хоч чогось людського.

— Катю, ти постійно говориш так, ніби між нами є щось особисте.

— І що?

— А нічого, — цей короткий, сухий кидок був гіршим за будь-яку лайку — він просто знецінив усе, що я тільки-но сказала. Він відрізав мою емоцію з холодним прагматизмом ката.