Розділ 6

Знайти для розмови дівчину з коридору поруч з Яном, виявилося справою кількох хвилин. Я пам'ятала її обличчя з вечірок, але навіть не знала, як її звати. Довелося переглянути фотографії знайомих, поки нарешті не знайшла її профіль.

Крім кількох фотографій із Яном, нічого цікавого там не було. Профіль виглядав нудно звичайним — дешеві фільтри, вимучені пози на тлі чужих автомобілів та бідний лексикон під фото.

Що саме він у ній знайшов? У всіх документалках про серійних злочинців повторювали одне й те саме: вони обирають певний тип жертв. У кожній нормальній детективній історії чи працях з кримінальної психології мають бути люди, яких вони обирають.

Наш університет був занадто маленьким, щоб хтось у ньому справді зникав — тут усі або знали одне одного, або прикидалися, що не знають. Я знала багатьох людей тут і раніше часто ходила на вечірки до Маші, які організував її брат, він у футбольній команді. І вони часто збирались у нього.

Можливо, я трохи сумую за тим часом, коли туди приходила. Там було ніби весело, багато дорогого алкоголю, який зараз мені б не завадив. Юля часто там була, але не з Яном, а іншими хлопцями.

У понеділок зранку я вже чекала в коридорі біля вікна, звіривши її розклад із розкладом її групи, який я завчасно сфотографувала на кафедрі, повторюючи в голові сценарій розмови. Спиною відчувала, як стіна повільно всмоктує моє тепло. Здавалося, якщо я вистою тут ще п’ять хвилин, штукатурка проросте крізь мої лопатки й зафіксує мене як музейний експонат у цій галереї людської байдужості.

Все мало бути просто: зламана дівчина, яка боїться говорити. Класичний психотип жертви маніпулятора, яку потрібно лише злегка підштовхнути. І я — та, хто витягне правду назовні. Як професіонал. Я уявляла, як вона впаде мені в обійми, розплачеться і довірить усі свої брудні таємниці, роблячи мене єдиною, хто знає її секрет.

Коли двері аудиторії нарешті відчинилися, викладач випустив натовп студентів, які висипалися в коридор, наче таргани з підпаленої коробки, і Юля вийшла одна. Втомлена. Трохи закрита. Але не зламана. Дивно. Без сліз. Без паніки. Навіть трохи роздратована — як людина, яку відірвали від справи. Вона гортала телефон, не помічаючи мене. Її обличчя було абсолютно спокійним, жодних слідів недавньої драми чи заплаканих очей. Це збивало з пантелику.

Я перегородила їй шлях, різко зробивши крок уперед, від чого Юля трохи не врізалася в мене носом.

— Юлю, привіт.

Її пальці завмерли на екрані. Вона повільно підняла голову, і в її погляді не було ні страху, ні благання про допомогу. Вона дивилася на мене так, ніби я була прикрою завадою на її шляху до чергової чашки кави.

— Ти хто? — запитала вона, скрививши рот.

— Я Катерина, університетська газета. Я бачила тебе вчора з Яном Вернером.

Моя вимова була бездоганною, а голос звучав достатньо впевнено, щоб вона одразу зрозуміла: я тут не заради пліток.

Вона посміхнулась, ніби впізнала мене. Посмішка була крива і жахливо несиметрична. Мене аж тіпнуло. Їй би брекети поставити.

— І що? — вона переклала дешеву сумку із дерматину з одного плеча на інше, демонструючи повну готовність пройти крізь мене.

— Я бачила, як він тримав тебе за руку на третьому поверсі. Якщо тобі незручно говорити або ти боїшся…

Юля різко видихнула, але не як жертва. Як людина, яка щось для себе вирішила. Вона сховала телефон у кишеню й зміряла мене поглядом з ніг до голови, зупинившись на моєму блокноті. Я нервово притиснула його до грудей, наче щит від її дурості, і мимовільно випростала спину. Моя постава була куди кращою за її.

— Ти серйозно зараз? — вона підняла на мене очі. — Ти прийшла рятувати мене?

Я не відповіла одразу. Цей тон ламав мою заготовлену схему. На секунду мені здалося, що її губи рухаються трохи пізніше за звук її голосу — наче у розсинхронізованому старій кінострічці.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося.

Вона коротко похитала головою, зробивши зневажливу гримасу, від чого біля її губ зібралися передчасні зморшки. Вона ніби старіла просто на очах.

— Нічого не сталося.

Це прозвучало так, ніби вона повторювала це вже не вперше. Її тон раптом нагадав мені Яна. Вони що, вже й манеру мови ділять на двох?

— Він не зробив нічого, — додала вона, зробивши крок убік, намагаючись мене обійти, наче я була якимось вуличним сміттям. — Ми просто посварились. Все.

Ця інтонація здалася мені знайомою. Спочатку пояснення. Потім виправдання. Потім прохання забути.

— Послухай, я не знаю, що ти там собі уявила, але це не твоя справа, — вона зробила крок, потім зупинилась, уважно глянувши на мене, помітивши мій дикий, гарячковий погляд, і кинула коротко: — Ти взагалі слухаєш, що я кажу?

— Я слухаю. Просто ти не говориш правду. — Я зробила крок їй назустріч, скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму.

Юля поправила сумку на плечі і посміхнулась, неначе я сказала, щось дуже кумедне. Ця посмішка кликала до того, щоб перевірити на ній міцність мого блокнота. Один точний удар кутом по цих нерівних зубах вмить збив би з неї цю пиху.

— Ян мав рацію, — вона видала короткий, сухий смішок. — Тобі лікуватися треба.