Розділ 5

Двадцять третього березня, понеділок. Він зупинився посеред коридору й довго дивився в мій бік — так довго, що я встигла уявити заголовок некрологу для себе. Потім просто пішов далі і навіть не привітався. Хоча ми друзі в Фейсбуці. Яка дикунська невихованість.

Двадцять сьомого березня, п’ятниця. Після пар IT-корпус майже спорожнів. Повітря в коридорах ставало важким, позбавленим руху, насиченим стійким запахом нагрітої пластмаси, дешевих енергетиків та казенного хлору.

Я побачила, як Ян не пішов до виходу. Він звернув у бік старих сходів. Туди, де зазвичай ніхто не ходив, де навіть штучне світло здавалося приглушеним через шари багаторічного пилу на лампах, а кутки потопали в густій, майже тривожній напівтемряві. Мій пульс прискорився ще до того, як я встигла сформулювати причину свого занепокоєння.

Я пішла слідом. Не одразу близько — на відстані, яка дозволяла вдавати випадковість. Кожен шурхіт моїх кросівок об старий лінолеум ставив під сумнів мою невидимість. Треба було вранці вдягати інше взуття.

Я затамувала подих, орієнтуючись лише на ритмічний, залізобетонний стукіт його взуття попереду. Кожен його крок звучав вагомо, карбуючи чіткий, невідворотний ритм. Я сховалась за виступом стіни — холодний бетон втиснувся мені в плече крізь тканину плаща, залишаючи відчуття вогкості на шкірі. І побачила його.

Біля сходів він уже з кимось говорив. Навпроти стояла дівчина. Вона виглядала так, ніби вже втомилася сперечатися. Вона плакала. Принаймні з цієї відстані мені так здалося. Але мені не потрібно було підходити ближче, щоб зрозуміти очевидне.

Вона швидко витирала обличчя рукавом і постійно відводила погляд. Плечі тремтіли. Сумка звисала з руки, тягнучи її донизу, ніби наповнена камінням, а не конспектами. Вона виглядала як дешева драматична акторка з третьорядного серіалу. У всій її поставі було стільки безпорадності, що у мене перехопило подих.

Ця дівчина була просто його черговою жертвою. Статистом у його грі. Нарешті — поки що живим підтвердженням того, що я й так уже знала. Або вона грає жертву, щоб відвернути мою увагу. Вони обоє можуть брати участь у чомусь хворому. Можливо, вони стежать за мною? Тоді вона спеціально плаче, щоб я підійшла ближче, і вони разом заштовхнуть мене в темноту під сходами, зламають мені шию.

Я вирішила не підходити ближче, але я все одно відчула тріумф: завіса піднімалася, оголюючи його справжнє обличчя.

Ян стояв дуже близько. Його рука тримала її за зап’ястя.

Я не бачила його обличчя, але навіть у тому, як він нахилив голову, мені вчувалася знайома, абсолютна влада. Він височів над нею, наче монолітна скульптура Аполлона, що позбавляла будь-якого простору для маневру. Його сильні пальці стискали її шкіру без видимих зусиль. Так тримають те, що вважають своєю власністю.

Дівчина смикнулась. Він не відпустив. А може, просто не встиг. Можливо, це тривало лише секунду. Я не чула слів — тільки уривки, зламані відлунням коридору. Голосні звуки вдарялися об кахель стін і поверталися назад безглуздим шумом. І ненавиділа, що бачу лише шматки.

Бо я вже бачила це раніше. Не тут. У себе вдома. Коли після "ти перебільшуєш" сперечатися раптом ставало нікому. Коли батько отак само перехоплював мамині руки, усміхаючись своєю бездоганною, вихованою посмішкою, від якої в жилах холола кров.

І кімната ставала іншою. Я повільно дістала телефон. Усе всередині мене вже знало, що бачить. Не думаючи. Не аналізуючи. Рука сама підняла телефон.

Нарешті.

Просто натиснула запис. Я затамувала подих, виставивши камеру так, щоб в кадр потрапило його холодне обличчя і її тремтячі губи. Якби я була автором сценарію цього дешевого кіно, я б додала трохи крові на її светр для контрасту. Червоне на сірому завжди виглядає дорого.

Я встигла зняти кілька секунд, коли він різко розвернувся і помітив мене. Мовчки, без жодного попереджувального шелесту одягу, ніби хижак, який відчув чужий погляд спиною.

Я чекала крику. Або різкого руху. Але він не поспішав. Він дивився довше, ніж потрібно. Наче не оцінював ситуацію — а мене. У цьому погляді не було страху викриття, лише холодна цікавість дослідника, який розглядає комаху під мікроскопом.

Дівчина, скориставшись моментом, вирвала руку і швидко пішла геть, навіть не подивившись на мене. Її шалені кроки швидко згасли на прольоті сходів. На підлозі залишилася зім'ята серветка, яку вона випустила з руки — маленька біла пляма на брудному сірому кахлі.

Яка ницість — залишати після себе сміття. Вона втекла, залишивши мене сам на сам із тим, від чого сама так панічно рятувалася.

Потім він зробив крок. Повільно. Другий. І я раптом зрозуміла, що не відходжу. Просто не можу. Мої ноги ніби вросли в підлогу. Я високо підняла підборіддя, демонстративно поправляючи комір плаща. Добре, що я сьогодні добре вдяглась, ніби знала, що він мене помітить. Принаймні, мій труп у морзі виглядатиме стильно і дорого.

Він підійшов ближче. Його обличчя змінилось — напруга зникла так швидко, ніби її вимкнули. Замість цього з’явилась знайома мені пустота. Спокій. Ідеальна рівновага.

— Привіт, — вимовив він тихо, розтягуючи губи в ледь помітній, абсолютно безкровній посмішці, і його голос прозвучав інтимно, майже лагідно, що лякало ще більше, ніби він пропонував мені випити отрути з однієї чашки. — Ти записуєш?

Він зупинився і став дивитись мені прямо в очі. На такій відстані я відчувала прохолоду, що йшла від його одягу. Він не виглядав спійманим на гарячому, а ніби мене упіймав.