Розділ 4

Через тиждень після інтерв’ю в лабораторії, і моя стаття про «перспективного студента» Яна Вернера вже вийшла. Ніхто не доручав мені писати її і, чесно кажучи, вона вийшла посередньою. Не для редакції — для мого рівня. Але я точно знала, що переконати редактора надрукувати матеріал буде неважко.

Він назвав його напрочуд зрілим портретом. Не знаю, говорив він про статтю чи про пляшку дорогого віскі, яку я залишила в нього на столі. Але це не мало значення, хоч трохи розчаровувало, що це знову спрацювало.

Одинадцяте березня, середа. Я провела чотири години в бібліотеці, просто проводячи аналітичне спостереження за ним. Він сидів біля вікна і читав якусь книжку з супергероями чи щось таке. Я не розбираюся в цих дитячих штуках. Жодного погляду в бік інших студентів або в мій, а сонячний промінь так вдало падав на його обличчя. Навіть сонце, ніби знущаючись, вирішило мені його підсвітити.

Я записала «Ян подобався всім, навіть сонцю.»

Мені захотілося кинути в нього ручкою, аби побачити бодай якусь емоцію. Можливо, навіть впасти йому на груди під приводом "вибачте, я випадково". Заодно перевірити, чи він мене ще пам’ятає.

Коли він підвівся, щоб піти, я різко підхопилася, зачепила свій рюкзак і майстерно перечепилася через нього, ледь не перекинувши книжкову полицю. Подумки прокляла свою недолугість і спиртне, яке випила напередодні. Добре, що він хоча б цього не помітив. Це б справило про мене не дуже професійне враження.

Ян зупинився біля кавового автомата. Він дістав монети, кинув їх у приймач — рівно стільки, скільки коштувала кава, ні копійки більше. Хто взагалі носить у кишенях дріб’язок?

Він чекав, поки напій наллється, дивлячись з тим самим виразом абсолютної відстороненості, який я так добре пам’ятала по батькових вечорах після гостей. Я вже бачила людей, які поводяться так, ніби весь світ — аудиторія.

Ян зробив кілька ковтків і на мить завмер. Потім подивився в телефон, наче перевіряв щось перш ніж піти далі. Я поглянула в свій телефон, він так і не прийняв мою заявку в друзі.

Я тупцювала в тіні стелажів, закочувала очі і вже майже вголос зітхала, а ліва нога вже починала затікати, відчуваючи, як у грудях наростає лють. Але я роблю це заради Аліни. Хоча у моєму блокноті вже було сім сторінок записів і майже жодного факту, який б довів правду, але я не могла здатись. Я зверху жирно написала: «ПІДОЗРІЛО».

Хоча я вже знала, у які дні він бере каву, де сидить в їдальні, якою дорогою повертається з центру, але вже встигла багато разів проклясти свій вибір навчатись в цьому місті, де в мого батька не було зв’язків. Було б краще, якби моє розслідування проходило в моєму місті, де мій хресний був начальником поліції району. Один дзвінок — і я б дізналася його групу крові, штрафи за перевищення швидкості та кожен знятий із картки готівковий розрахунок. З іншого боку в моєму місті немає Яна.

Дванадцяте березня, четвер. Я прокинулась о шостій ранку від будильника. Встала з виразом обличчя людини, яка збирається на власну страту, і з хрускотом потягнулася в ліжку. Одягнула перше, що потрапило під руку — мішкуватий худі, у якому виглядала як підліток-втікач, — і вийшла з гуртожитку.

Повітря було холодним. Місто ще не прокинулося до кінця. На тротуарах траплялися лише люди, які або поспішали на роботу, або взагалі не лягали спати. Мені стало їх майже шкода.

Я сказала собі, що просто хочу пройтись. Ноги плелися самі собою, немов у сні. За сорок хвилин я стояла навпроти будинку Яна і навіть не здивувалась. Звісно, я маю тут бути, де ще? Це ж майже романтично — березневий ранок, примарний туман і я. Шкода, що я не вмію малювати, я б могла зобразити цей момент. Він б чудово підійшов на обкладинку для моєї книги.

Вікна третього поверху були темними, тільки не я знову. Я купила каву в найближчій кав’ярні й сіла на лавку через дорогу, поглибше зарившись носом у високий комір. Минуло десять хвилин. П'ятнадцять. Двадцять. Він виходить з дому о сьомій. Він вже мав вийти.

Що я взагалі очікувала побачити? Таємні зустрічі? Підозрілі валізи? Закривавлений плащ? Чи те, як він виходить на балкон у самих боксерах? Але у нього не було балкона.

На двадцять сьомій хвилині під'їхала машина доставки, яка під’їхала напрочуд голосно. Що змусило мене розплющити очі, які я закрила на кілька секунд.

На тридцять першій хвилині сусідка вигуляла собаку. Я записала це, просто вже дістала блокнот, тому і записала собаку.

Мені завжди подобались мисливські породи. Цікаво, чи Ян хотів би завести собаку і якої породи? Я ось хотіла б завести собаку після закінчення навчання. Добермана або німецького дога. Великого, чорного і злого. Могли б ходити на полювання разом.

На тридцять четвертій я серйозно задумалась піти і завалитися спати. На тридцять п'ятій з під'їзду вийшов Ян. Я одразу випросталась. Ніби від цього щось залежало. На чотирнадцять хвилин пізніше ніж минулого тижня. Чому?

Він був у темній куртці й з сірим рюкзаком через плече. На тлі ранкового сірого міста він виглядав надто свіжим і привабливим, як для ранку, а не для мене. Має бути ж якийсь закон проти такого. Треба і мені було вдітись краще, а не повзти сюди в худі, яке пам'ятає ще часи, коли я навчалась в школі.

Я пішла слідом. На безпечній відстані, прикриваючи обличчя паперовим стаканчиком, як справжній майстер маскування.

Він і вийшов з дому пізніше, але все одно зайшов у маленьку кав'ярню біля зупинки. Я залишилася надворі. Із журналістською цікавістю я дивилася крізь скло. Було видно, як він вітається з баристою. Дівчина щось сказала, грайливо поправивши пасмо волосся за вухо та виваливши свої зуби в посмішці, він у відповідь посміхнувся.