Розділ 3

Лабораторія №4 більше нагадувала схованку серійного вбивці з хорошим бюджетом, ніж університетське приміщення. Здавалося, якщо тут хтось помре, тіло просто розчиниться в місцевому озоні, і ніхто навіть не поставить запитань.

Кабелі тягнулися вздовж столів, як жилки. Монітори світилися холодними графіками, у кутку стояли розібрані пристрої, призначення яких я не намагалася зрозуміти.

Ян Вернер сидів у центрі цього хаосу так, ніби тільки він знав, куди ведуть усі ці дроти.

Худі, закочені рукави, паяльник у руках. Я задивилася на його тонкі пальці, чітку лінію передпліччя — на те, як саме він тримає інструмент, — і різко перевела погляд на монітор. Спокійний настільки, ніби моя поява нічого не змінювала.

Він не поспішав обертатися, наче вже знав, що я прийду. Хоча він дійсно міг знати, що я прийду, бо ми саме на цю годину домовились на зустріч.

— Катю, — сказав він нарешті, не піднімаючи голови. Його голос прозвучав глухо через низько нахилену голову. Кінчик паяльника з легким шипінням торкнувся плати, випустивши тонку цівку сизого диму. — Заходь.

Коли він усе ж підвівся, відклавши інструмент на спеціальну підставку з сухим металевим клацанням, його усмішка була бездоганною.

— Приємно нарешті познайомитися.

Він простягнув свою теплу руку. Я злегка забарилася, перш ніж відповісти на потиск, відчуваючи шорсткість його долоні. Ян стиснув мої пальці рівно на секунду довше, ніж вимагала пристойність, м'яко, але міцно зафіксувавши мою руку в своїй. Занадто дешевий психологічний трюк.

Я сіла навпроти, дістаючи блокнот і поки він не бачив закреслила Дамера в блокноті, а потім пальцем у кишені ввімкнула диктофон. Серце стукало швидко і я навіть не пам’ятала, як погодилась на цю історію.

На екрані його телефона, що лежав поруч із клавіатурою, мигнуло повідомлення:

"Брат: передзвони."

Ян глянув на повідомлення брата й перевернув телефон екраном донизу. Я встигла помітити лише два слова: «передзвони». Чому він так поспішив сховати екран?

Наче зробив це раніше, ніж сам помітив повідомлення. Раніше я б не звернула на це уваги. Тепер такі дрібниці чіплялися за погляд самі. А поруч із Яном — особливо. Мені потрібно було знати про нього все.

— Дякую, що погодився на розмову, — сказала я рівно, хоча всередині все стискалося від його пильного погляду.

— Та без проблем, — він знизав плечима, відкидаючись на спинку стільця й закладаючи руки за голову в підкреслено розслабленій позі. — Я не дуже люблю ці штуки, але добре.

— Що саме тобі в них не подобається? — я клацнула авторучкою, від чого пластиковий ковпачок здригнувся, і я випадково розбризкала крихітну краплю чорнила собі на вказівний палець. Чудово. Тепер я для нього буду схожа на неуважного першокласника або підозрювану на допиті. Треба буде викинути цю ручку і купити нову.

— Боюсь, що мене неправильно зрозуміють.

Він посунув крісло ближче до столу, подавшись уперед і спираючись ліктями на стільницю, і продовжив спокійно:

— Я просто люблю системи. Вони чесніші за людей.

— Що? — я на мить зависла з піднятою ручкою, чухаючи вказівним пальцем заплямоване чорнилом місце.

Він не відповів і подивився на мене, а потім перевів погляд на блокнот. Я записала його слова майже дослівно. Кожна літера виходила кривою через те, як сильно я стискала ручку.

Я продовжила питати, але більше слухала інше — ритм і те, як глибоко він дихає.

Він говорив без тріщин. Так, ніби заздалегідь знав усі правильні відповіді. Або ніби репетирував свою промову в суді з адвокатом. І саме це не давало мені спокою.

Перші хвилини — про проєкти, гранти, алгоритми. Я перегорнула сторінку. У блокноті вже було достатньо цитат для статті, але я прийшла не за ними.

— Добре, — сказала я нарешті, набираючи в легені повітря і підтягуючи ноги під стілець, готові тікати в разі афекту. Якщо він кинеться на мене з цим паяльником, я просто штовхну на нього той важкий монітор.— Але університет знає тебе не тільки як студента. Є чутки, увага… стосунки.

Я чекала бодай мікрореакції. Чекала, що в нього сіпнеться повіка чи зміняться інтонації, що він бодай почухає ніс, як люди, які брешуть,як таке бачила в якомусь серіалі. Ян лише ліниво провів вказівним пальцем по гладкому рельєфу пластикового корпусу мишки. Лише спокійна, майже зневажлива пауза.

— Чутки завжди люблять перебільшення. Чи не так?

Звичайно. Особливо ті, що стосуються трупів у багажнику. Я вже чула щось схоже.

— Навіть ті про Аліну? — я вимовила це ім'я повільно, викарбовуючи кожен склад, мов написом на надгробку. Але у неї немає надгробка. Принаймні, такого, куди можна принести квіти.

— Ніколи не чув, — його голос навіть не зміг підвищитися ні на тон. — І які ж там чутки?

— Кажуть, що ти її вбив.

Я чекала вибуху, але він навіть оком не здригнув. Ніби я звинуватила його в тому, що він забув вимкнути праску. У нього наче залізо замість нервів, або ймовірніше — цілковита відсутність людської емпатії. Справжній соціопат, аж заздрість бере.

— Цікаво, хоча це безглуздя, якщо хтось так каже, то він несповна розуму.