Розділ 2

Я зайшла в свою кімнату і почула дзвінок на телефоні. Це дзвонила мама. Я не спілкувала в нею з моменту смерті батька. Після похорон я зразу поїхала в університет. Я не знала, як з нею говорити після того, що сталось в день смерті батька.

Перші тижні після того, як його поклали в лікарню, я ще вірила, що це тимчасово. Боги ж не помирають від банальних хвороб у звичайних палатаx, чи не так?

Білий коридор мав запах антисептика і чогось металевого, наче повітря там було стерильним до болю. Він лежав у палаті так само рівно, як сидів удома в кріслі. Наче змінилася тільки локація, але не він сам. Навіть лікарняна ковдра на ньому була розправлена без жодної складки. Коли я зайшла, він одразу сказав:

— Ти знову помилилась.

Я посміхнулася. Це було нормально. Він часто так казав.

— Що сталось? — тихо запитала я, але він мовчав довше, ніж зазвичай. Його пальці, колись міцні й точні, безсило лежали на простирадлі. Я дивилася на його нігті і вперше бачила під ними бруд. Це було некоректно. Це було не про нього.

— Дивись уважніше і зрозумієш, — додав він нарешті.

І це було останнє, що він сказав так, ніби ще керував розмовою.

Після цього його голос почав ламатися. Не різко — повільно. Наче хтось поступово зменшував гучність світу.

Наступного разу, коли я прийшла, він уже майже не дивився на мене. Я сказала щось — не пам’ятаю що. Якусь дурницю про погоду чи університет, намагаючись заповнити цю прірву. Він не відповів одразу. А потім відповів не мені, а кудись повз:

— Ти знаєш що робити з…

Він замовк так і не договоривши, що хотів сказати. Я взяла його руку, а мама стояла біля вікна і дивилась так, ніби в кімнаті не було нікого живого. Я тоді ще не розуміла, що найбільша зміна вже сталася.

— Я все зроблю, — сказала я і після цього з моїх очей полились сльози. Він залишав мене саму із цією нескінченною роботою — бути його ідеальною дочкою.

Коли все закінчилось, я побачила посмішку на обличчі мами, але її очі були залиті сльозами так само як і мої. Ця посмішка була найогиднішою річчю, яку я бачила в житті. Вона не підійшла до мене, а просто вийшла з палати, ніби вичеркнувши нас обох.

Я повернулась до ноутбука, коли кімната вже втратила відчуття часу. Пальці клацали по клавіатурі надто голосно, мов постріли в порожньому тирі.

Я ввела його ім’я в пошук. Ян Вернер. Профіль відкрився одразу. Не приватний. Ніби навмисно — щоб усі бачили: йому нічого приховувати.

Те саме обличчя, яке я вже знала з університету — зібране, рівне, майже надто правильне. Я затрималась на секунду. Хотіла зрозуміти, чи його погляд справляє таке саме враження, як наживо. Навіть фотографії не могли знайти в ньому жодного недоліку.

Я почала гортати його фотографії. І майже одразу побачила цю зниклу дівчину. Перші фото — прості: кампус, бібліотека, вулиці біля університету. Потім — кафе, вечірні прогулянки, святкові дні. Вони виглядали як звичайна пара, без показовості. Ніби нічого не намагались довести. Я переглянула кілька років їхнього життя за двадцять хвилин. Гори. Кафе. Бібліотека.

Якщо між ними щось і було не так, фотографії цього не показували. Цифровий пил усе чудово приховував.

Виглядало як історія, яка просто тривала. Вона не давала відповіді. Тільки показувала людей, які намагалися виглядати нормально. Я перейшла в інший розділ профілю — туди, де зазвичай зберігаються фото з сім’єю. Вони з’явились майже одразу.

Кожен сімейний архів — це склад прихованих психотравм, які тільки й чекають, щоб їх хтось систематизував. Мені потрібно було зрозуміти коріння його холодності, знайти той перший злам, який перетворив його на чудовисько.

Перший знімок: новорічне фото. Яну зовсім не пасує цей новорічний светр з оленем і помпоновим носом — надто по-дитячому для його обличчя. Очевидно, вибирав не він, а хтось з відсутністю смаку. Велика кімната, тепле світло, ялинка в кутку. Звичайний будинок, нічого особливого, хоча ремонт акуратний — видно, що вони не бідують.

Усі стоять близько один до одного, як це буває в сім’ях, де це ще не стало формальністю. Батько Яна — строгий, але не холодний на вигляд. Дорога сорочка, спокійна постава, людина, яка звикла контролювати простір навколо себе. Але на мого батька він не тягнув. Надто м'які очі.

Мати — поруч із ним. Домашня, м’яка, без різких жестів. На всіх фото вона майже завжди трохи ближче до когось із синів, ніж до чоловіка.

Я перегорнула ще кілька фото на сторінці його мами. Материнська гордість, розкладена по поличках соцмережі. Виявилось, він закінчив школу із найкращими результатами серед свого випуску. Звісно. Оцінки «відмінно», золота медаль, ідеальна поведінка... Всі соціопати починають із бездоганного атестата. Усі люблять слухняних хлопчиків з грамотами, бо нікому й на думку не спаде шукати темряву під золотою медаллю.

І тоді я зрозуміла основне. Після зникнення Аліни Ян не опублікував жодного фото із сімейної стрічки. Натомість у його брата за цей період багато фото з сім’єю і жодного з Яном.

Жодного. Ніби Яна взагалі викреслили із заповіту, сімейних альбомів і родинних обідів. Що ж ти таке скоїв, святий хлопчику?

На одному старому фото, ще до зникнення Аліни, вони стояли поруч — Аліна і Дмитро — посміхались в об'єктив, але тримали один від одного якусь неприродну відстань, ніби хтось попросив їх не торкатися. Можливо, сім’ї Яна вона не дуже подобалась.