Розділ 10

ле спершу треба було розібратися з іншою катастрофою.

Поки я полювала на Яна, моє власне життя тихо валилося під укіс. За останній тиждень я пропустила дві лабораторні, не здала есе з медіаправа і вже вдруге проігнорувала повідомлення старости. У журналі з’являлося дедалі більше пропусків, а дедлайни накопичувалися швидше, ніж я встигала їх закривати.

Ще місяць тому це довело б мене до паніки.

Особливо тому, що батько цього б не схвалив.

Для нього навчання ніколи не було формальністю. «Спочатку диплом — потім усе інше», — повторював він стільки разів, що я могла відтворити цю фразу навіть уві сні.

Після його смерті я вперто трималася за цю установку, ніби виконання обіцянки могло хоч щось утримати на місці.

Тепер же в електронному кабінеті накопичувалися пропуски, нездані роботи й дедлайни, а я дивилася на них із дивною байдужістю.

І саме це лякало найбільше.

Я перевірила телефон.

Порожньо. Жодних повідомлень від Яна.

Ніби після ранкової сцени в лабораторії нічого не сталося.

Втім, чого я чекала?

Він ніколи не писав першим.

Мама, як завжди, телефонувала без причини. Казала, що скучила.

Я ніколи не розуміла таких дзвінків.

Для дзвінка має бути привід.

Проблема.

Новина.

Питання.

Просто захотіти почути чийсь голос здавалося мені марною витратою часу.

Було багато повідомлень від редактора про те, коли я нарешті здам статтю. Раніше я ніколи так не затримувала матеріал, але зараз, навіть коли намагалася щось написати, просто видаляла.

Сенсу не було.

Ще якісь сповіщення — я вимкнула звук майже в усіх застосунках, але, схоже, не в усіх. Повідомлення все одно проривалися, нав’язливі, зайві.

Що взагалі всім від мене треба?

Може, я справді щось зробила не так.

Або сказала.

Або пропустила якийсь очевидний сигнал.

Бо ще вчора він цілував мене на парковці.

А сьогодні виставив за двері так, ніби сама моя присутність його дратувала.

Я не розуміла, що мала зробити інакше.

Він говорив про стосунки так, ніби я втратила шанс на щось важливе.

Але я навіть не знала, як це виглядає.

Справжні стосунки.

Не в книжках. Не в кіно.

У житті.

Найбільше дратувало навіть не те, що він мене вигнав.

А те, як він це зробив — ніби надавав мені послугу.

Ніби будь-яка дівчина мала б бути вдячною за можливість опинитися поруч із ним.

Або справа була не в мені.

Я згадала телефон.

«Брат».

Той самий контакт, який уже бачила раніше.

До дзвінка Ян був самовпевненим покидьком. Після — самовпевненим покидьком, який раптом втратив контроль.

Я прокрутила розмову ще раз.

Коли я згадувала Аліну, він лише дратувався.

Після дзвінка — розлютився по-справжньому.

Настільки, що вигнав мене.

Можливо, справа взагалі не в мені.

Можливо, я просто опинилася поруч у дуже невдалий момент.

Я заблокувала телефон.