Розділ 9

О сьомій тридцять я вже стояла біля лабораторії №4.

Цього разу без блокнота.

Без легенди.

Без розслідування.

Мені потрібна була лише одна відповідь.

Навіщо він мене поцілував?

Я прийшла не через нього.

Мені просто потрібна відповідь.

Якщо я зараз не поставлю це питання, я буду думати про нього весь день. А це вже заважає розслідуванню.

Це не про нас.

Це про Аліну.

— Де Аліна?

— Справді?

— Так.

— Брешеш.

Я кліпнула.

Раз.

І раптом забула, що хотіла сказати.

Слово «Брешеш» зависло в стерильному повітрі лабораторії, як ляпас.

Я застигла.

Наче він щойно сказав щось значно гірше. Найгіршим було те, як він це сказав.

Ян не захищався. На його обличчі не було ні роздратування, ні напруги. Наче моя поява не стала для нього несподіванкою. Він стояв, злегка спираючись на край масивного лабораторного столу, заклавши руки в кишені темних штанів. Його поза була розслабленою, майже лінивою. На губах блукала легка, ледь помітна усмішка людини, яка щойно розкусила передбачувану загадку.

— Тобі обов'язково було вигадувати цей фарс із розслідуванням, Катю? — його голос звучав м'яко. — Прийти о сьомій тридцять ранку в порожній корпус, щоб знову запитати про дівчину, яка відрахувалася пів року тому?

— Я прийшла по факти, — мій голос здригнувся на першому складі, і я подумки прокляла себе за цю слабкість. Я зробила крок назад, намагаючись повернути хоча б фізичну дистанцію. — Аліна...

— Досить ховатися за Аліною, — перервав він мене, навіть не підвищивши інтонації. Він просто прибрав її ім'я з розмови, як зайвий рядок коду. — Ти не виспалася. У тебе темні кола під очима. І ти прийшла сюди, бо після вчорашнього на паркінгу твій ідеально прорахований світ дав тріщину.

Він повільно відштовхнувся від столу й зробив крок у мій бік. Крок упевнений настільки, ніби він уже знав, що я не піду. Кабінет навколо нас здавався занадто великим, а гудіння системних блоків під стінами раптом стало оглушливим.

— Тобі потрібен був привід, щоб побачити мене знову, — продовжив Ян, зупинившись саме на тій відстані, де я знову відчула запах його парфумів — холодний, деревний, той самий із салону машини. — Ти так довго стежила за мною, так довго збирала свої «матеріали», що сама не помітила, як це переросло в щось інше. Ти ж сама весь час знаходиш нові причини повернутися.

Він дивився на мене так, ніби ця розмова давно закінчилася. Просто я ще про це не знала, — що вся ця історія з Аліною, питаннями й розслідуванням насправді зводиться до нього самого.

Усередині мене все спалахнуло такою люттю, що на секунду перед очима попливли білі плями. Мені захотілося вдарити його — сильно, навідмаш, щоб збити цю нестерпну, ситу впевненість із його обличчя. Мою одержимість правдою, мої безсонні ночі й крижаний страх він упакував у банальну, дешеву закоханість. Він перетворив моє розслідування на історію про дівчинку, яка зітхає за старшокурсником.

Я зробила крок уперед, майже впритул підходячи до нього, змушуючи його нарешті прибрати руки з кишень.

— Ти надто високої думки про себе, Яне, — виплюнула я, дивлячись йому прямо в очі. — Що це було в машині? Якщо ти такий правильний і бездоганний, навіщо ти це зробив? Хочеш сказати, що я змусила тебе?

Ян навіть не моргнув. Його погляд залишався порожнім, як скло. Він ледь нахилив голову, ніби намагався зрозуміти, чому я так розлютилася.

— Я не бачу сенсу вдавати, що цього не було, — тихо сказав він. — Ти ж сама весь час шукала привід бути поруч, що я просто дав тобі те, чого ти хотіла. Я скоротив дистанцію. Хіба це не те, заради чого ти сіла в мою машину? Ти думаєш, я не бачив, як ти дивишся на мене останні місяці? Після вчорашнього я думав, ми обидва перестанемо гратися в це..

Це була найбезглуздіша річ, яку я чула за останній тиждень.

— Ти... — повітря забракло, слова застрягли в горлі від обурення.

Якщо ти зараз намагаєшся перетворити це на щось більше — не варто.

Учора був учора.

Він зробив паузу, даючи кожному слову впасти між нами, як важкий камінь.

— Якщо тобі цього хочеться, я не бачу проблеми.
— А далі?
Ян ледь нахилив голову.
— Далі не існує. Не шукай у цьому більше, ніж там було.

— І все?
— І все, — спокійно відповів він. — Я не пропоную нічого більшого.

Він зробив паузу, дивлячись на мене так, ніби перевіряв, чи я справді розумію, про що йдеться.

— Учора ти не відсунулася.

Він сказав це спокійно.

Наче повідомив температуру повітря.

— Ти серйозно зараз?

Ян навіть не усміхнувся.

— Абсолютно. І ще дещо. Давай без цих дитячих ігор у журналістські розслідування. Тобі не потрібно вдавати з себе когось іншого, щоб побути зі мною.

Я відкрила рот, щоб висловити все презирство, на яке була здатна, щоб розбити його скляну впевненість ущент і викричати, наскільки він огидний у своєму самолюбуванні. Але звук так і не зірвався з моїх губ.

На масивному лабораторному столі, прямо біля клавіатури головного комп'ютера, спалахнув і завібрував телефон Яна.

У стерильній тиші лабораторії цей різкий, нав'язливий звук змусив нас обох сіпнутися. Смартфон повільно повз по гладкій поверхні столу. Я інстинктивно опустила погляд на екран.

Там світилося всього одне слово. Те саме, яке я вже бачила на екрані його телефону в кав'ярні кілька днів тому.

«Брат».

Я швидко перевела погляд на Яна й затамувала подих. На якусь долю секунди його ідеальна, випекана маска бездоганного спокою ледь помітно тріснула.

Уперше Ян відреагував не одразу.

Лише на секунду.

Але я встигла помітити.

Ян зреагував майже миттєво. Рухом, у якому вперше проглянув поспіх, він перехопив телефон, різко провів пальцем по екрану, скидаючи виклик, і сховав апарат глибоко в кишеню штанів. Але було запізно.