Розділ 8

Я влетіла в кімнату так різко, що двері гуртожитку грюкнули за спиною. Звук віддався в стінах, але всередині все одно було тихіше, ніж у мені.

Я сперлася на холодну поверхню стіни й змусила себе дихати рівніше. Повітря не слухалось.

Його дотик усе ще тримався на мені — не як спогад, а як фізичний слід. Я ненавиділа себе за те, що перевіряла це знову і знову, ніби могла знайти підтвердження, що нічого не було.

У голові застряг його голос:

«Тепер я краще розумію, навіщо ти тут.»

Я різко видихнула.

Я не відштовхнула його. Це було найгірше.

Не він порушив межу першим.

Я дозволила.

Кімната здавалася непропорційною — занадто великою, ніби я зменшилась у ній. Світло не вмикалося. І це було навіть краще.

Я підійшла до вікна.

Тиша за містом рухалось рівно. Ліхтарі розмазувались дощем у жовті плями, і в цьому було щось образливо нормальне — ніби нічого не зламалось, крім мене.

Я звикла знаходити структуру в усьому, як професійний журналіст.

Зараз її не було.

І це злило найбільше.

Я стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоню. Біль був коротким, точним — єдиним, що ще відгукувалось правильно.

Я не дозволяла собі цього, він просто маніпулював. Очевидно. Я робила це заради Аліни.

І тільки заради Аліни.

Не через нього.

І не через себе.

Але його спокій — той холодний, рівний, майже математичний — все ще сидів під шкірою, як чужа формула, яку я не встигла розв’язати.

І вперше за весь час я не була впевнена, чи я веду розслідування.

Чи просто вже в ньому залишаюсь.

Частина 2: Компас і привид дому

Я повільно відійшла від вікна. Кімната здавалася чужою, ніби я зайшла не в свою власну «нору», а в покинуте приміщення. Я підійшла до тумбочки — єдиного місця, яке вона намагалася тримати в порядку після того, як забрала речі з дому.

Мої пальці натрапили на щось холодне й тверде. Срібний компас.

Я витягла його на світло. Поверхня металу ледь помітно тьмяніла, але гравіювання на звороті було все таким же чітким. Я стиснула його в кулаці так сильно, що краї вп'ялися в шкіру, залишаючи глибокі сліди. Це була остання річ, яку він тримав у руках перед тим, як все закінчилося.

Перед очима миттєво виринув той вечір. Літо, веранда, запах хвої та сухих трав. Батько сидів на кріслі.

«Дивись, — говорив він, показуючи, як стрілка здригається в пошуках півночі. — Головне — це завжди знати, де ти. Якщо маєш точку відліку, ти ніколи не заблукаєш».

Він тоді обійняв її за плечі, і це було відчуття абсолютної, непохитної безпеки. Весь світ навколо — школа, друзі, тривоги — все ставало неважливим, коли він був поруч. він завжди виглядав так, ніби знає як налаштувати будь-який механізм. Він був тією самою точкою відліку. Це був той самий чоловік. І саме це було найгірше.

Я притиснула компас до щоки. Метал був крижаним, він не випромінював жодного тепла, але я продовжувала триматися за нього, як потопаючий за уламок корабля.

Зараз, у цій тиші гуртожитку, цей спогад накрив її з такою силою, що стало важко дихати. Я не хотіла думати про те, що тепер ця точка відліку зникла назавжди. Я не хотіла визнавати, що в її "компасі" більше немає того, хто міг би вказати курс.

Я просто заплющила очі, дозволяючи болю залити себе. Це був гострий, пронизливий сум — за його голосом, за запахом каніфолі в його майстерні, за тими вечорами, коли життя здавалося лінійною, зрозумілою конструкцією.

Сльоза, гаряча і солона, впала на холодний метал. Я різко видихнула і відсторонилася. Я не могла собі дозволити розклеїтися. Я не могла бути тою, хто збився з курсу. Батько не вчив мене здаватися.

Частина 3: Втеча в «історію»

Біль став нестерпним — він пульсував у скронях, нагадуючи, що ця кімната порожня, а майстерня батька назавжди зачинена. Я більше не могла витримувати цю тишу, яка тиснула на барабанні перетинки. Кожна секунда спокою перетворювалася на гостре лезо, що різало мене зсередини, змушуючи знову і знову бачити обличчя батька, якого я більше ніколи не побачу.

«Моя дочка, ти любила мене більше за свою невдячну божевільну матір…»

Я здригнулася.

Колись ця фраза звучала як любов.

Зараз — як пастка.

Цей голос виник у голові раптово, чіткий, як наказ. Я здригнулася, ніби від удару струмом. Різким рухом я відштовхнула від себе компас. Він із глухим звуком впав на стіл, закотився за стопку підручників і завмер.

— Досить, геть з моєї голови, — прошепотіла я в темряву. Мій власний голос здався мені чужим, ламким і зовсім безпорадним.

Я кинулася до столу. Не вмикаючи верхнього світла, я ввімкнула лише настільну лампу. Її сфокусований промінь вихопив із мороку клавіатуру — єдиний острівець реальності. Я потребувала чогось твердого, логічного, статичного. Мої емоції стали небезпечною зоною, де я ризикувала затонути, але робота… робота була скелею.

Я натиснула кнопку живлення. Екран ноутбука спалахнув, боляче вдаривши по очах білим світлом, але я навіть не зморщилася.

Пальці забігали по клавішах, випереджаючи думки. Про поцілунок я думати не збиралася.

Про батька — тим більше.

Я відкрила ноутбук і повернулась до матеріалів, які почала збирати зовсім недавно. Чернетки, замітки, візуальні референси ще не складались у цілісний текст — радше були розрізненими фрагментами, з яких тільки мала вирости структура. Це була робота про речі, на які люди дивляться щодня і майже ніколи не помічають.

Саме тому вона мене й зачепила.

Кожен рядок, кожна деталь усе одно мали вагу, на відміну від мого власного життя, яке зараз розсипалося на друзки. Я почала переглядати архіви, витягуючи звідти ідеї, формулювання, візуальні рішення. Моє дихання поступово вирівнювалося.

Я знала, як зібрати навіть найсиріший матеріал у текст, який працює. Це завжди виходило в мене найкраще — коли ще немає готової форми, але вже відчувається напрям.
Я не просто працювала — я не відривалась від екрану. І в цьому процесі була дивна, майже наркотична свобода.