Розділ 6

Вечірнє місто зустріло нас холодним вітром і розмитими вогнями вітрин. Сонце вже тону́ло за горизонтом, залишаючи на хмарах важкі багряні смуги. Світ виглядав трохи сповільненим, ніби хтось зменшив різкість реальності.

Ян ішов поруч рівно. Не випереджав і не відставав.

Занадто точно.

Коли ми проходили кав’ярню, він відчинив переді мною двері й пройшов слідом, ніби це звичайний порядок речей. На перехресті він став ближче до дороги, закриваючи мене від машин. Люди навколо рухалися занадто швидко, наче в прискореній зйомці.

Усе було правильним.

І саме це виглядало фальшиво. І був таким, я це бачила по ньому, його хода, його манери, він ніби любувався собою і владою над мною, хоча я майже пишалася тим, наскільки добре його бачу наскрізь. Я злегка всміхнулась.

Я злегка всміхнулась:

— Я ще не вирішила, чи ти цікавий. Щоб писати про тебе статтю, ти ж мовчиш.

— Звісно. Ти не вирішила.

Він посміхнувся, якось високомірно.

— Запиши тоді: я люблю чорну каву, і тримаю двері перед красивими журналістками.

Він на секунду притишив крок і кинув на мене швидкий, випробовуючий погляд. Інтонація стала занадто м'якою, майже невагомою: — До речі, знаєш, яку саме каву?

Я не відповіла. Я й так знала. Знала сорт, кількість монет, які він кидає в автомат, і точний час, який він витрачає на перший ковток. Але саме від цієї його м'якості по спині пробіг холод.

Мене дратувало, що він явно тренувався для таких розмов.

І це дратувало більше, ніж будь-що інше.

Ми звернули в сквер. Ліхтарі пробивалися крізь дерева плямами світла.

Ян сказав:

— Якщо тобі потрібен матеріал… я багато читаю.

— Наприклад?

— Та різне. Камю, Ремарк, Голдінг, Орвелл, Фаулз, ще кілька книжок із батькової бібліотеки...

Фаулз.

«Волхв».

Книга стояла на полиці в батьковому кабінеті між старими, пожовклими томами. Я бачила її десятки разів, хоча ніколи не відкривала.

Пам'ятаєш, тату?

— То ти розповіси про Аліну і інших дівчат?

Він відповів не відразу.

— Вона пішла від мене до іншого. Вона мене зрадила. Які інші? Є варіанти?

Зручно.

Тепер він виглядав жертвою.

Пауза затягнулась, і я відчула, як у цій паузі він ніби вирівнює щось у собі.

— Я робив все для неї, — додав він після кількох секунд. — Але їй цього було мало.

Він не уточнив, чого саме “цього”. І саме це слово повисло між нами важче, ніж усе інше.

Ян перевів погляд на дерева, ніби розмова стосувалась не нього.

— Люди завжди думають, що їм чогось бракує. А потім ідуть шукати це в іншому місці, гірші місця. Я вирішив, що це очевидна закономірність.

Він сказав це так, ніби виправдовував не себе, а саму логіку світу. Він говорив так, ніби відкрив закон всесвіту.

Ми пішли далі.

Алея ставала темнішою.

Ліхтарі тут були рідшими, і світло падало уривками, як недомовлені думки.

Я зробила крок трохи ближче до нього, не дивлячись прямо.

— Тобто ти контролюєш людей, щоб вони не… “йшли шукати”?

Він посміхнувся краєм губ.

— Я нікого не контролюю.

— Це цікаво. Бо з боку виглядає інакше.

Він зупинився лише на секунду — настільки коротко, що це могло здатися випадковістю.

— З боку багато що виглядає інакше. Наприклад ти.

— Я? — здивовано запитала я.
— Так. У чому твоя таємниця такої зацікавленості мною?

— Просто дивно, як вона взяла і пішла від тебе.

На мить його усмішка згасла.

Наче я торкнулась не теми, а шва, який краще не розривати.

Ян додав тихіше:

— Вона сказала, що я “занадто правильний”. Що поруч зі мною ніби немає місця для помилки.

Він видихнув.

— А потім обрала когось, хто помиляється красиво.

Я мовчала.

Аліна була в його центрі. Аліна знала, як це — бути під його повним контролем. Чому вона пішла?

Це звучало не так, як я очікувала. Він говорив так, ніби це мало звучати переконливо.

Він подивився на мене вперше за вечір прямо.

— Ти теж зараз намагаєшся вирішити, хто я.

— Я намагаюсь зрозуміти, — відповіла я. — Це різні речі.

Кут його усмішки знову з’явився.

— Журналісти звісно завжди так кажуть.

І в цій фразі було не звинувачення. Було спостереження. Наче він уже багато разів розповідав цю версію.