Розділ 5

Знайти цю дівчину з коридора поруч з Яном виявилося справою двадцяти хвилин.

Університет був занадто маленьким, щоб хтось у ньому справді зникав — тут усі або знали одне одного, або прикидалися, що не знають.

Я чекала в коридорі, повторюючи в голові сценарій розмови.

Все мало бути просто: зламана дівчина, яка боїться говорити. І я — та, хто витягне правду назовні. Як професіонал.

Коли двері відчинилися, Юля вийшла одна.

Втомлена. Трохи закрита. Але не зламанa. Дивно.

Без сліз.

Без паніки.

Навіть трохи роздратована — як людина, яку відірвали від справи.

Вона гортала телефон, не помічаючи мене.

Я перегородила їй шлях.

— Юлю, привіт. Я Катерина, університетська газета. Я бачила тебе вчора з Яном Вернером.

Її пальці завмерли на екрані.

— І що?

— Я бачила, як він тримав тебе за руку на третьому поверсі. Якщо тобі незручно говорити або ти боїшся…

Юля різко видихнула.

Не як жертва.

Як людина, яка щось для себе вирішила.

— Ти серйозно зараз? — вона підняла на мене очі. — Ти прийшла рятувати мене?

Я не відповіла одразу.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося.

Вона коротко похитала головою.

— Нічого не сталося.

Це прозвучало так, ніби вона повторювала це вже не вперше.

— Він не зробив нічого, — додала вона. — Ми просто розійшлись. Все.

Я відчула знайоме роздратування.

Ця інтонація здалася мені знайомою.

Спочатку пояснення.

Потім виправдання.

Потім прохання забути.

Юля поправила сумку на плечі.

— Послухай, я не знаю, що ти там собі уявила, але це не твоя справа.

Вона зробила крок, потім зупинилась і кинула коротко:

— Ти взагалі слухаєш, що я кажу?

І пішла.

Я залишилась у коридорі.

Я навіть не записала її відповіді.

З тим самим липким відчуттям, яке я не могла одразу назвати.

Заперечення.

Знайоме слово.

Я ненавиділа це слово.

І раптом — короткий обрив думки, майже не мій:

“Ти знову все псуєш.”

Я дивилася їй услід і раптом зрозуміла, що хотіла від неї не правду.

Її слова не складалися в картину.

Вони повинні були складатися.

Я знайшла Яна через годину. Він стояв у центральному холі біля стенда з оголошеннями, оточений рухом студентів, але ніби відокремлений від них. Спокійний. Зібраний. Як завжди — надто рівний.

Я підійшла різко. — Ти задоволений собою? — мій голос вийшов жорсткішим, ніж я планувала. — Довів дівчину до того, що вона боїться навіть говорити.

Він повільно повернувся. Без поспіху. Без здивування. Наче чекав. — Катя, — сказав він рівно. — Я не розумію, про що ти.

І на секунду в мене виникло відчуття, ніби він не заперечує, а просто прибирає саму можливість події.

— Вона була емоційно напружена, — спокійно відповів він. — Я просто не дозволив їй піти в розмові, яка була незавершена.

Він не підвищував голос. Не змінював темп. Просто відповів. Без інтонацій. Без виправдань. І саме це дратувало найбільше.

— Тобто це тепер “допомога”? — я зробила крок ближче, змушуючи його скоротити дистанцію. — Ти завжди так називаєш контроль? А що ти називаєш «допомогою» стосовно Аліни?

Ян завмер. Його погляд змінився — з відстороненого на холодний. — Ти занадто багато уявляєш.

— Досить, — я понизила голос, щоб його чув тільки він. — Кажи мені прямо: де вона? Ти завжди так “закінчуєш” розмови?

Його погляд затримався на мені трохи довше. — Ти дуже швидко робиш висновки, — сказав він тихо. — Це непрофесійно для журналіста.

І знову. Те саме відчуття. Не напад. А турбота, яка звучить як кордон.

Його рука на секунду торкнулась краю стенда позаду нього — просто щоб спертися, звичайний рух, але мені захотілось зробити крок назад, хоча він не рухався.
І раптом цей спокій на секунду нагадав мені щось настільки знайоме, що захотілося припинити розмову.

— Попередь мене, — прошепотіла я.

Ян ледь нахилив голову.

— Про що?

Я сама не була впевнена, чого чекаю.

Зізнання.

Помилки.

Хоч чогось людського.

— Катю, ти постійно говориш так, ніби між нами є щось особисте.

— І що?

— А нічого.

І вперше за весь час його відповідь влучила саме туди, куди була спрямована.

Без захисту.

Без підготовки.

Просто боляче.

Я відкрила рот, ніби хотіла щось відповісти.

Щось гостре.

Розумне.

Будь-що.

Але не знайшла нічого.

Найгірше було те, що я не вірила йому.

І саме тому ця фраза так зачепила.

Ян дивився спокійно.

Наче вже шкодував, що сказав це вголос.

А може, навпаки — сказав саме те, що хотів.

Потім відштовхнувся від стенда.

— Ти весь час шукаєш підтвердження. Спробуй спочатку знайти факти.

Між нами зависла пауза.

Навколо було тихо. Занадто тихо.

Ян не дивився на мене прямо.

Його погляд тримався на склі вітрини поруч.

У відображенні ми стояли поруч, але ніби не разом — зміщені, як неправильний збіг кадрів.

— Я починаю розуміти одну річ, — сказав він нарешті.

— Яку?

Він не поспішав.

Лише трохи звузив погляд.

Він замовк.

Наче оцінював мене вперше за всю розмову.

Не як проблему.

Не як журналістку.

А як задачу.

— Ти підходиш.

Я сіпнулася.

— Підходжу для чого?

Цього разу він одразу перевів погляд на мене.

Спокійний.

Рівний.

Наче це вже не питання.

— Ти вже знаєш відповідь. Просто не хочеш її озвучувати. — сказав він тихо.

Я напружилась.

— Ти зараз про що?

Він ледь похитав головою.

Не як заперечення.

Як фіксація.

— Тебе ж насправді цікавить не Юля.

Пауза.