Розділ 4

Стежити за людиною, яка не припускається помилок — це окреме коло пекла.

Минув тиждень після інтерв’ю в лабораторії, і я остаточно перейшла межу. Моя стаття про «перспективного студента» Яна Вернера вже вийшла. Її хвалили, цитували викладачі, головний редактор назвав це «зрілим портретом». Я кивала, усміхалася, приймала похвали, відчуваючи при цьому мерзенний присмак обману. Бо мені здавалося, що Ян дав мені не людину. Він показав мені версію себе.

І я, як остання дурепа, розтиражувала цей фасад на всю редакцію.

Відтоді я стала тінню з чужим розкладом у голові.

У четвер я провела чотири години в бібліотеці, просто спостерігаючи за ним. Він сидів біля вікна, спина рівна, як під лінійку. Жодного зайвого руху, жодного погляду в бік інших студентів. Він читав архітектурний журнал, перегортаючи сторінки з такою педантичною точністю, що мені захотілося кинути в нього ручкою, аби побачити бодай якусь емоцію.

Коли він підвівся, щоб піти, я пішла за ним. Ян зупинився біля кавового автомата. Він дістав монети, кинув їх у приймач — рівно стільки, скільки коштувала кава, ні копійки більше. Він не чекав, поки напій наллється, дивлячись у простір з тим самим виразом абсолютної відстороненості, який я так добре пам’ятала по батькових вечорах після гостей.

На мить мене кольнула знайома думка. Я вже бачила людей, які поводяться так, ніби весь світ — аудиторія.

Я ледь не випустила блокнот. І в цьому було щось дивне — не просто контроль, а відчуття, ніби він завжди трохи знає, як виглядає збоку. Наче будь-яка сцена, в якій він бере участь, уже має правильне освітлення ще до того, як він у ній з’являється. Ян зробив кілька ковтків і на мить завмер. Потім перевірив годинник.

Наче прислухався до чогось перш ніж піти далі.

Я стояла в тіні стелажів, відчуваючи, як у грудях наростає лють. Але я роблю це заради Аліни. Мене дратувала не його таємниця — мене дратувала відсутність щілин у його броні. Чим довше я дивилася, тим більше мені хотілося побачити його розгубленим.

У ньому вже було сім сторінок записів.

І майже жодного факту.

Мене це не зупиняло.

Наступні дні перетворилися на абсурдний фарс. Я вже знала, у які дні він бере каву.

Де сидить в їдальні.

Якою дорогою повертається з центру.

І не могла згадати, коли це почало здаватися нормальним.

І гірше за все — я вже не могла зупинитись, навіть якщо б захотіла.

У п’ятницю я «випадково» опинилася в їдальні №2. Ян обрав столик у кутку. Я знала, що це вже ненормально. Нормальні люди не знають, де хтось обідає по п'ятницях. Спостерігати за ним було як дивитися документальний фільм про життя робота. Він їв повільніше за інших. Настільки, що це починало дратувати. Я сиділа за три столики від нього, і ловила себе на тому, що вже давно не їм — просто дивлюся, як він існує і ледь стримувала саркастичну посмішку.

«Цікаво, Ян, — думала я, спостерігаючи, як він витирає серветкою кутик рота — симетрично, з обох боків, — скільки часу ти витратив на те, щоб відшліфувати цю маску? Чи ти тренуєшся перед дзеркалом?»

І найгірше — іноді здавалося, що він не просто такий. А ніби йому подобається, що це видно.

У суботу я поїхала за ним у центр міста. Це було найсмішніше: він зайшов у книгарню, пройшов повз три ряди, взяв книгу з філософії, погортав її протягом п’яти хвилин, поставив на місце і вийшов. Ніяких хаотичних рухів, ніякого «а що, якби я купив оце». Ніби він просто звіряв свій маршрут із заздалегідь написаним кодом.

Я почекала, поки він вийде, і підійшла до полиці.

«Наглядати й карати».

Я дивилася на обкладинку кілька секунд.

— Ну звісно, — пробурмотіла я.

Навіть стало смішно. Людина, яку підозрюєш у потребі все контролювати, гортає книжку про дисципліну і контроль. Майже лінощі з його боку.

Коли він переходив дорогу, я йшла за ним через натовп, ховаючись за спинами людей, як останній параноїк. Я бачила, як інші навколо штовхалися, сміялися, розмовляли по телефону, сперечалися. Ян же рухався серед них, як прозорий привид, що не торкається світу. Я відчувала майже фізичне бажання зупинити його, схопити за плече і просто… штовхнути. Щоб він спіткнувся. Щоб він вилаявся. Щоб у його очах промайнуло хоч щось, окрім цієї нудотної, вивіреної порожнечі.

Я так зосередилася на його ідеальній ході, що ледь не врізалася в ліхтар. Він зупинився. На мить мені здалося, що він обернеться. Я затамувала подих, приготувавшись до ролі «випадкового перехожого», але він просто поправив комір куртки і пішов далі.

Він навіть не озирнувся й не перевірив вулицю. І в цей момент мені вперше прийшла думка не як припущення, а як неприємна впевненість: можливо, я не стежу за ним. Це був уже третій раз за тиждень, коли мені здавалося, що він мав би мене помітити. І саме це здалося дивним — ніби йому не потрібно було переконуватись, що він один. І це припущення вдарило по мені сильніше, ніж будь-яка відмова. Бо якщо він знає, то все це — вся ця моя "таємна операція", мої блокноти, моє стеження — то весь цей час я працюю за правилами, яких навіть не знаю.

І мені раптом стало неприємно думати, що я можу бути для нього просто ще одним елементом цієї системи.

О шостій ранку я проснулась від будильника.

Встала.

Одягнула перше, що потрапило під руку, і вийшла з гуртожитку.

Повітря було холодним. Місто ще не прокинулося до кінця. На тротуарах траплялися лише люди, які або поспішали на роботу, або взагалі не лягали спати.

Я сказала собі, що просто хочу пройтись.

Через сорок хвилин я стояла навпроти будинку Яна.

І ненавиділа себе за те, що навіть не здивована.

Вікна третього поверху були темними.

Я купила каву в найближчому кіоску й сіла на лавку через дорогу.

Минуло десять хвилин.

П'ятнадцять.

Двадцять.

Я почала відчувати себе ідіоткою.

Що я взагалі очікувала побачити?