Розділ 3

Лабораторія №4 більше нагадувала схованку, ніж університетське приміщення.

Проводи тягнулися вздовж столів, як жилки. Монітори світилися холодними графіками, у кутку стояли розібрані пристрої, призначення яких я не намагалася зрозуміти.

Ян Вернер сидів у центрі цього хаосу так, ніби тільки він знав, куди ведуть усі ці дроти.

Худі, закочені рукави, паяльник у руках. Спокійний настільки, ніби моя поява нічого не змінювала.

Він не поспішав обертатися.

Наче вже знав, що я прийду.

— Катя — сказав він нарешті, не піднімаючи голови. — Заходь.

Коли він усе ж підвівся, його усмішка була бездоганною. Такою, якій легко повірити і неможливо перевірити.

— Приємно нарешті познайомитись.

Він простягнув свою теплу руку.

Я сіла навпроти, дістаючи блокнот. Пальцем у кишені ввімкнула диктофон.

Я навіть не пам’ятала, як погодилась на цю історію.

На екрані мигнуло повідомлення:

"Брат: передзвони."

Повідомлення висіло над двома попередніми непрочитаними.

Він глянув на екран лише на мить.

Потім швидко перевернув телефон екраном донизу.

Занадто швидко.

Наче зробив це раніше, ніж сам помітив повідомлення.

Раніше я б не звернула на це уваги.

Тепер такі дрібниці чіплялися за погляд самі.
А поруч із Яном — особливо.

— Дякую, що погодився, — сказала я рівно.

Він продовжив спокійно, без пауз:

— Я просто люблю системи. Вони чесніші за людей.

Я записувала його слова, але більше слухала інше — ритм.

Він говорив без тріщин.

Так, ніби заздалегідь знав усі правильні відповіді.

І саме це не давало мені спокою.

Перші хвилини — про проєкти, гранти, алгоритми.

Я перегорнула сторінку.

У блокноті вже було достатньо цитат для статті.

Але я прийшла не за ними.

— Добре, — сказала я нарешті. — Але університет знає тебе не тільки як студента. Є чутки, увага… стосунки.

Я чекала бодай мікрореакції.

Її не було.

Лише спокійна пауза.

— Чутки завжди люблять перебільшення,

Звичайно.

Я вже чула щось схоже.

— Я більшість часу тут. Мої стосунки — це робота і проєкти. Вони хоча б передбачувані.

Він сказав це так буденно, ніби повторював уже сотню разів.

І я раптом згадала батька.

Не конкретний момент — а відчуття після нього.

Ту саму порожнечу, яка залишалась після розмов, у яких одна людина завжди мала рацію.

Вона перебільшує.

Голос у пам'яті прозвучав так чітко, ніби минуло не кілька років, а кілька хвилин.

Я не показала цього.

— Тобто ти свідомо уникаєш стосунків? — уточнила я. — Чи тобі просто так простіше контролювати дистанцію?

— Ти називаєш це дистанцією. Я б назвав це наслідком.

Мені не подобалося, що питання ставлю вже не тільки я.

Але щось у його погляді змінилось.

Не емоція.

Увага.

Наче він щойно помітив щось важливе.

— Контроль? — перепитав він тихо. — Цікаве слово.

Він нахилився трохи вперед.

— Давай інакше. Уяви людину, яка тобі подобається. Але вона завжди зайнята. Завжди. Ти б це витримала?

Я насупилася. Це було не те питання, яке мала ставити я.

Я не одразу відповіла.

Наче питання було не про когось іншого.

— Я не відповідаю на гіпотетичні сценарії — сказала я рівно і додала: — Особливо на такі.

Він усміхнувся.

— Зараз це не інтерв’ю.

Пауза.

Потім спокійно:

— Ти можеш вимкнути диктофон. Я бачив, як ти натиснула кнопку, коли сідала. Він зараз тільки заважає.

Мені стало холодно.

Не тому, що він знав.

А тому, що він помітив диктофон набагато раніше, ніж показав.

— То як? — повторив він. — Ти б витримала?

Тиша стала щільною.

Десь за вікном стукав дощ.

Я відчула, як пальці стискають ручку.

— Так, — сказала я.

Занадто швидко.

Він дивився прямо.

Наче запам’ятовував не відповідь, а реакцію.

— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді ти розумієш тип людей, про яких говориш.

І це не звучало як комплімент.

Це звучало як висновок.

Він підвівся першим.

— Думаю, цього достатньо. Я проведу тебе. Там дощ.

Не питання.

Рішення.

Я вимкнула диктофон.

Він уже був зайвим.

Я й так усе запам'ятала.

Ми вийшли мовчки.

Біля дверей я озирнулася.

Ян стояв у напівтемряві лабораторії.
Без звичної усмішки.
Просто дивився на простір, який щойно залишився порожнім.

На секунду він виглядав інакше.

Ця картинка не складалася з усім іншим.

Раптом він здався старшим, ніж кілька хвилин тому.

Він помітив мій погляд.

І одразу зібрався.

Наче нічого не сталося.