Розділ 2

Я повернулась до ноутбука, коли кімната вже втратила відчуття часу. Екран світився холодним світлом, і це було єдине, що тримало мене в реальності.

Я ввела його ім’я в пошук.

Ян Вернер.

Профіль відкрився одразу.

Те саме обличчя, яке я вже знала з університету — зібране, рівне, майже надто правильне. Я затрималась на секунду? Щоб роздивитись чи його очі такі ж гарні, як живу. Навіть фотографії не могли знайти в ньому жодного недоліку.

Я почала гортати його фотографії.

І майже одразу побачила цю зниклу дівчину.

Вона була всюди поруч із ним.

Перші фото — прості: кампус, бібліотека, вулиці біля університету. Потім — кафе, вечірні прогулянки, святкові дні.

Вони виглядали як звичайна пара, без показовості. Ніби нічого не намагались довести.

Я гортала повільно.

На більшості фото вони стояли поруч природно — без напруги, без зайвої дистанції. Інколи вона торкалась його руки, інколи він тримав її за плечі.

Я відкрила кілька фото з різних періодів і помітила просту річ: вони не змінювались різко. Не було відчуття, що між ними щось ламалось у кадрах.

Я зупинилась на одному знімку. На фото були, коли їздили в гори. На фото вони були в горах. На секунду мені здалося, що я занадто довго дивлюся на цей кадр. Потім кліпнула й перегорнула далі.

Ще фото. Ще моменти. Кілька святкових кадрів, де вони сидять поруч, іноді сміються.

Виглядало як історія, яка просто тривала.

Я закрила сторінку на секунду, потім знову відкрила.

Вона не давала відповіді.

Тільки показувала людей, які намагалися виглядати нормально.

Я перейшла в інший розділ профілю — туди, де зазвичай зберігаються фото з сім’єю.

Вони з’явились майже одразу.

Перший знімок: новорічне фото. Велика кімната, тепле світло, ялинка в кутку. Усі стоять близько один до одного, як це буває в сім’ях, де це ще не стало формальністю.

Батько Яна — строгий, але не холодний на вигляд. Дорога сорочка, спокійна постава, людина, яка звикла контролювати простір навколо себе.

Мати — поруч із ним. Домашня, м’яка, без різких жестів. На всіх фото вона майже завжди трохи ближче до когось із синів, ніж до чоловіка.

Я перегорнула далі.

Свята. Вечері. Кілька фото з університетських подій.

Сім’я виглядала стабільною. Зібраною. Такою, яка вміє тримати картинку.

Брат виглядав впевнено. Присутньо. Він ніби заповнював собою більше простору, ніж інші.

Ян теж був на фото, але інакше.

Просто трохи осторонь, але ніби посередині.

На одному знімку він стояв ближче до краю кадру. На іншому — між людьми, але без того природного “включення”, яке є у решти.

Я дивилась на це довше, ніж треба.

Нічого прямого.

Ніяких пояснень.

Просто відчуття, що всі інші в цьому кадрі взаємодіють один з одним трохи легше, ніж він.

Я перегорнула ще кілька фото.

Університетські події, сімейні свята, випадкові знімки.

Все виглядало правильно.

І саме це чомусь почало трохи дратувати.

Я закрила вкладку, але образ залишився перед очима — ідеальна сім’я.

Я повернулась до фото й знайшла його майже одразу.

Старший брат Яна.

Він був у стрічці частіше, ніж я очікувала.

Не нав’язливо — просто стабільно присутній у сімейних моментах.

Перші фото — недавні.

Весілля.

Чіткі кадри, світлі, продумані. Він у костюмі, поруч дружина — спокійна, зібрана, трохи втомлена після дня, який тривав надто довго. Але на фото це виглядало красиво.

Я перегорнула далі.

Немовля.

Вже в інших кадрах він тримає дитину на руках. Невпевнено, але уважно, як людина, яка швидко навчилась бути дорослою в новій ролі.

Поруч — батьки Яна.

Мені вперто здавалося, що увага родини тяжіє до нього.

Мати торкалась дитини частіше. Батько стояв поруч, але його увага теж ніби зміщувалась у цей бік.

Ян був на деяких кадрах.

Але не в центрі.

Я зупинилась на одному фото довше.

Святковий стіл. Усі зібрані разом. Брат щось говорить, батько слухає. Мати дивиться на немовля.

А Ян — трохи відсторонено, ніби він тут фізично, але не зовсім у розмові.

Я перегорнула ще кілька знімків.

Та сама схема повторювалась без різких контрастів — просто природний розподіл уваги, який видно тільки якщо довго дивитися.

Я закрила фото і відкрила наступне.

Його профіль.

Він мав свою частину життя: робота, навчання, кілька особистих кадрів.

І окремо — хобі.

Мотоцикли.

На фото він у шоломі, стоїть біля важкого байка, чорна екіпіровка, пил на взутті. Інше — дорога, пустий простір, швидкість, яку не видно, але можна відчути.

Це виглядало зовсім інакше, ніж сімейні фото.

Там він був стриманий.

Тут — ніби трохи живіший.

Я дивилась на це кілька секунд довше, ніж планувала.

Потім просто закрила вкладки одну за одною.

Без висновків.

Тільки з відчуттям, що ці шматки не складаються в одну просту картинку — навіть якщо виглядають ідеально окремо.

Я знову відкрила все по черзі.

Сім’я.

Брат.

Ян.

Наче складала їх у одну площину, але вони не ставали цілісною картинкою.

Фото сім’ї — правильні. Зібрані. Контрольовані. Усі на своїх місцях, ніби так і задумано.

Брат — центр. Дитина на руках. Весілля. Усмішки. Рух, життя, продовження.

І Ян.

Я перегортала його фото повільніше за інших.

Ніби він стоїть у тому ж кадрі, але не в тій же взаємодії.

Я зупинилась на випадковому знімку — сімейне свято.

Усі сміються.

Хтось говорить.

Хтось дивиться на дитину.

Ян — просто поруч.

Не зайвий.

Але й не включений так, як інші.

Я довго дивилась на екран.

Без думок про те, що це може означати.