Розділ 1

Наш сімейний альбом легко можна було б прийняти за доказ того, що щастя існує.

Ось ми на морі: тато тримає мене на плечах, мама сміється й мружиться від сонця.
Ось різдвяний ярмарок: тато поправляє мамі шарф, а вона тримає в руках гарячий глінтвейн.

На всіх цих фото ми виглядаємо як сім’я, якій просто пощастило.

У місті мого батька вважали майже бездоганним. Інженер-архітектор, він проєктував парки, брав участь у реставраціях, ніколи не підвищував голос. Колеги ставили його у приклад.

І я теж йому вірила.

Але вдома він був іншим.

Тиша після гостей ставала густою, майже фізичною.

У сім років я ще не вміла називати це тим, чим воно було. Просто навчилась жити між двома версіями одного й того самого чоловіка.

Без крику. Без хаосу.

Лише короткий звук удару з сусідньої кімнати.

А потім — спокійний голос батька.

Пояснення.

Що вона “перебільшує”.
Що “знову не так зрозуміла”.
Що “сама довела”.

Наступного ранку — квіти. Усмішки. Ресторани. Ідеальна картинка для сусідів.

Я навчилась насторожуватись, коли люди виглядають бездоганними.

І ще — не плутати любов із виправданням.

Після смерті батька в домі стало тихіше.

Але не так, як я очікувала.

Зникли його кроки.

Зник його голос.

А тиша залишилась.

Та сама тиша, яка колись чекала нас після гостей.

Та сама тиша, від якої мама починала говорити пошепки.

Та сама тиша, яку я досі відчуваю, коли роблю помилку.

— Ти знову помилилась.

Я іноді ловлю себе на тому, що думаю це його голосом.

І вже не завжди можу сказати, чи справді він зник.

Перші тижні після похорону були найгіршими.

Я прокидалась із відчуттям, що повинна на щось злитися.

А злитися вже було нікому.

Мертвих не можна змусити пояснити.
Не можна сперечатися з ними.
Не можна почути, що вони скажуть цього разу.

А я все ще продовжувала ці розмови.

Просто вже не з ним.

Порожнеча після батька виявилася дивною.
Я не сумувала так, як мала б.
Я злилася.
Сперечалася з ним подумки.
Шукала його в чужих словах.

І приблизно тоді я вперше звернула увагу на Яна.

Спочатку його ім’я звучало як щось нейтральне — студент, відмінник, той самий “ідеальний хлопець з кафедри” з кучерявим волоссям.
Потім — як частина чужих розмов, у яких завжди бракувало деталей.

І тільки пізніше я почала чути разом із ним інше ім’я.

Аліну.

Вона була його дівчиною. Принаймні так це називали всі навколо.

А потім вона зникла.

Спочатку про неї ще згадували в університеті. Потім рідше. Потім — лише випадково, коли хтось натрапляв на старі фото або згадував у розмові.

Зрештою залишилась тільки одна версія:
“За власним бажанням”.

Я навчилась не сприймати цю фразу буквально.

Я бачила, як люди зникають так, ніби їх акуратно стерли — і ніхто не продовжує питань.

І всі навколо повторювали одне й те саме:

“Ян тут ні до чого… вони були такою гарною парою…”

“Така гарна пара.”

Це звучало не як факт.

А як спосіб нічого не пояснювати.

Я почала збирати все, що було пов'язане з Аліною.

Спочатку з цікавості.

Потім уже не могла зупинитися.

Мені весь час здавалося, що я пропускаю щось важливе.

І що більше я питала, то чіткіше ставало одне: ніхто не хотів говорити до кінця.

Або не міг.

Я дивилась на фото Яна на дошці пошани.

Матова поверхня пластику відбивала світло від вікна, залишаючи на його обличчі блідий спалах. Кучеряве волосся, спокійний, майже скляний погляд, легка півусмішка, яка нічого не означала.

— Катю?

Я здригнулася, але погляду не відвела.

Поруч зупинилася Маша.

Вона стояла трохи збоку, не так впевнено, як раніше. Ніби не була певна, чи має право просто підійти. У руках — склянка з кавою, яку вона стискала занадто міцно.

— Як ти? — тихо спитала вона.

Я знизала плечима.

— Нормально.

Це слово зависло між нами, як щось незавершене.

Маша кивнула, ніби приймаючи відповідь, але не вірячи їй.

— Ти останні тижні майже не з’являєшся… — вона зробила паузу. — Я писала тобі.

Я знала.

Я бачила повідомлення.

І не відкривала.

Вона ковтнула повітря і, ніби через силу, додала:

— Після… ти просто зникла.

Її голос на слові “після” зламався ледь помітно.

Я нарешті трохи відвела погляд від фото.

— Мені так простіше, — сказала я тихо.

Маша ніби хотіла щось заперечити, але передумала.

Вона перевела погляд на дошку пошани, ніби шукаючи безпечнішу тему.

— До речі… ти знову дивишся на Вернера?

— Що?

— Ти останні тижні тільки про нього й питаєш, — обережно сказала вона.

Я нічого не відповіла.

Між нами знову стало тихо.

Я знову дивилась на фото Яна на дошці пошани.

І мене дратувало, що він здавався знайомим.

Не зовнішністю.
Не голосом.

Тією самою спокійною впевненістю людини, яку всі навколо вважають хорошою.

Колись я теж знала таку людину.
Вона була моїм батьком.