7 поверх: де навіть сумніви іноді починають сумніватися

Фелікс Ардент оселився на сьомому поверсі поруч із Норою. Спочатку всі думали, що він архітектор. Потім вирішили, що психолог. Потім хтось припустив, що він просто дуже уважний.
А потім Фелікс одного дня подивився на стіну в коридорі й сказав:
— Вона сьогодні не дуже впевнена, що хоче бути стіною.
І після цього всі зрозуміли, що жодна з попередніх версій не була правильною.
Фелікс не чув голосів. Не бачив привидів. Не передбачав майбутнє. Він просто дивним чином відчував моменти, коли речі починали сумніватися у власному призначенні. Іноді це було корисно. Іноді дуже дивно. А іноді і те, і інше одночасно.
Одного ранку Майя піднімалася сходами на сьомий поверх і побачила Фелікса, який стояв посеред коридору та уважно дивився на ліфт. Дуже уважно. Настільки уважно, що ліфт почав виглядати трохи винуватим.
— Щось сталося? — спитала Майя.
Фелікс похитав головою.
— Ні.
— Тоді чому ти так на нього дивишся?
— Він вагається.
— Щодо чого?
— Чи він ліфт.
Мовчання.
Ліфт тихо дзинькнув.
— І що тепер?
— Зараз вирішить.
Ще кілька секунд тиші.
Потім двері відчинилися.
— Бачиш? Визначився.
Майя зайшла всередину.
— Я навіть не знаю, що сказати.
— Ліфт теж не знав.
Але на цьому історія не закінчилася. Коли двері вже майже зачинилися, ліфт раптом знову відкрився. Постояв секунду. І знову закрився.
— А це що було? — визирнула Майя.
Фелікс задумливо подивився на табло.
— Він хотів переконатися.
— У чому?
— Що він не шафа.
— ...
— У нього сьогодні складний день.
Нора сприйняла появу Фелікса напрочуд спокійно. Для людини, яка розмовляла з рослинами, це був майже нормальний сусід.
Одного дня вони стояли біля її вазонів. Нора уважно дивилася на базилік. Фелікс уважно дивився на полицю.
— Щось не так? — спитала Нора.
— Полиця сумнівається.
— У чому?
— Чи вона полиця для рослин, чи просто випадкова дерев'яна конструкція.
Нора серйозно кивнула.
— Я знала, що вона нервує.
— Вона вже третій день про це думає.
— Треба пересунути вазони.
Після перестановки полиця виглядала значно впевненішою. Принаймні так стверджували Нора і Фелікс.
Через кілька днів Нора застала Фелікса біля того самого стелажа.
— Ну як вона?
— Значно краще.
— Справді?
— Так. Тепер вона думає, що виконує важливу місію.
— А виконувати важливу місію вона справді почала?
— Ні. Але відчуває себе значно краще.
Одного разу Джейсон піднявся на сьомий поверх із дрилем. Це вже само по собі було приводом для хвилювання будівлі.
Фелікс одразу насупився.
— Не треба.
— Що не треба?
— Ця стіна не готова.
Джейсон подивився на стіну. Стіна виглядала як звичайна стіна. Навіть занадто звичайна.
— А як ти це визначив?
— Вона зараз переживає внутрішню кризу.
— Це бетон.
— Саме тому вона тримається молодцем.
Джейсон ще трохи подумав. Потім опустив дриль.
— Добре. Я прийду завтра.
Фелікс кивнув.
— Завтра вона буде значно впевненішою.
Наступного дня стіна справді поводилася... якось переконливіше. Джейсон досі не міг пояснити як. І що найгірше... через тиждень він уже сам почав радитися зі стінами.
Одного вечора Майя випадково почула:
— Ну що, готова?
Тиша.
— Добре. Тоді почнемо.
Після чого почувся звук дриля.
Майя повільно визирнула в коридор.
— Ти зараз говорив зі стіною?
Джейсон завмер.
— Ні.
— Я чула.
— Це була технічна консультація.
Сандра обожнювала Фелікса. Бо він був єдиною людиною в будинку, яка розуміла, що предмети можуть переживати складні часи.
Одного разу вона несла кошик із білизною.
Фелікс подивився на нього і сказав:
— Рушник зверху сумнівається, що він чистий.
Sandra завмерла.
— Я його щойно випрала.
— Я знаю. Але він ще морально не прийняв цю інформацію.
Сандра уважно подивилась на рушник.
— Так... він виглядає трохи недовірливим.
І вони обоє кілька секунд співчутливо дивилися на рушник.
Через годину Сандра повернулася.
— Він уже повірив.
— Як зрозуміла?
— Перестав виглядати ображеним.
— Чудово.
— Я пишаюся ним.
Найбільше Фелікс подобався Кевіну. Бо Кевін теж постійно сумнівався.
Одного разу вони сиділи в коридорі. Кевін тримав валізу. Валіза виглядала так, ніби теж не впевнена.
— Ну? — спитав Кевін.
— Ну що?
— Що вона каже?
Фелікс уважно подивився на валізу.
— Вона не впевнена, що це подорож.
— А що тоді?
— Можливо, це просто дуже мобільна форма роздумів.
Кевін довго мовчав.
— Це найточніший опис мого життя.
Через хвилину Фелікс додав:
— І ще вона думає, що ти її використовуєш як декорацію.
— Це наклеп. 
— Вона дуже переконана.
Одного вечора сталася подія, яку мешканці потім назвали "Великою кризою коридору". Коридор сьомого поверху раптом почав здаватися довшим. Не сильно. Трошки. Але достатньо, щоб Майя зупинилася.
— Він завжди був таким?
— Ні, — сказав Фелікс.
— Що відбувається?
— Коридор сумнівається у своєму напрямку.
— Що це означає?
— Він не може вирішити, де в нього початок.
Нора вийшла з квартири. Подивилася на коридор. Потім на Фелікса. Потім знову на коридор.
— Може, він просто втомився?
— Можливо.
Тоді Нора поставила в кінці коридору великий вазон. І чомусь після цього коридор ніби заспокоївся.
— Спрацювало? — спитала Майя.
Фелікс кивнув.
— Тепер він знає, куди дивитися.
Але через кілька хвилин коридор вирішив влаштувати маленький бунт. Лампочка біля ліфта почала блимати. Двері сміттєпроводу скрипнули. Десь унизу чхнув Джейсон.
— Це ще що? — насторожилась Майя.
Фелікс прислухався.
— Залишкові сумніви.
— У коридору є залишкові сумніви?
— Звісно. Він же не робот.
Поступово всі звикли до того, що Фелікс іноді говорить речі на кшталт:
— Ці двері сьогодні трохи невпевнені у своїх петлях.
Або:
— Поштова скринька Евана хвилюється через завтрашній лист.
Або навіть:
— Лампочка в холі сумує за своїм попереднім ввімкненням.
І що найдивніше... часто він мав рацію.
Одного разу Еван отримав черговий загадковий лист.
Фелікс проходив повз і раптом сказав:
— Не відкривай його до вечора.
— Чому?
— Конверт ще не визначився з настроєм.
— Це речення взагалі має сенс?
— Для конверта так.
І що найдивніше... увечері всередині листа виявилася записка:
"Дякую, що не поспішав."
Після цього навіть Еван на кілька секунд замислився.
Якось увечері Майя сиділа з Феліксом та Норою біля вікна на сходовому майданчику. Будинок був напрочуд тихим. Навіть дриль Джейсона десь відпочивав. Навіть Wi-Fi Олівії ні з ким не сперечався. Навіть валіза Кевіна стояла спокійно. Навіть загадкові листи Евана сьогодні поводилися пристойно.
— І ти справді весь час це відчуваєш? — спитала Майя.
Фелікс усміхнувся.
— Не весь час.
— А коли?
Він подивився на під'їзд. На двері. На сходи. На світло в коридорі.
І відповів:
— Коли щось перестає бути впевненим, що воно саме собою є.
Майя замислилась.
— Це звучить трохи сумно.
— Насправді ні.
— Чому?
Фелікс усміхнувся ще ширше.
— Бо майже завжди воно потім згадує.
У цей момент десь унизу ліфт раптом дзинькнув. Ніби сказав:
"Так. Я точно ліфт."
Нора засміялася. Майя теж. А Фелікс лише кивнув із виглядом людини, яка щойно отримала офіційне підтвердження від будівлі.
Потім раптом подивився кудись у кінець коридору.
— Що там? — насторожилась Майя.
— Нічого страшного.
— Точно?
— Так.
— Тоді чому ти дивишся?
Фелікс усміхнувся.
— Здається, одна стіна почала думати, що вона витвір мистецтва.
— І?
— Якщо чесно... вона має певні підстави.
І будинок знову став самим собою. Принаймні до наступного разу, коли якась стіна, лампочка, двері чи навіть коридор вирішать трохи подумати про сенс свого існування.