4 поверх: де дзвінки завжди мають другого співрозмовника, якого ніхто не бачить

Лінда Харпер з’являлася в коридорі так, ніби завжди щойно вийшла з розмови, яка ще не закінчилась у реальності. Телефон у неї був постійно біля вуха. Але найцікавіше — ніхто ніколи не чув, щоб там хтось говорив у відповідь. Це було не мовчання. Це було активне “ніби-нічого”, яке поводилось так, ніби воно має юридичний статус.
Одного разу Майя побачила її біля поштових скриньок. Лінда стояла абсолютно спокійно, трохи нахиливши голову, ніби слухала дуже важливу інструкцію, яку не можна перебивати навіть думками. Вона кивала так серйозно, що здавалося — їй щойно пояснюють не просто щось, а правила, за якими тримається будинок, місто і трохи особистої долі.
— Так… я зрозуміла, — сказала вона.
Пауза.
— Добре. Я передам тиші.
І просто закрила розмову.
Телефон при цьому виглядав образливо нормальним. Ні пропущених, ні історії, ні доказів, що щось взагалі відбулось. Як чиста сторінка, на якій щойно стерли щось дуже впевнене.
Майя зависла.
— Ем… з ким ти говорила?
Лінда подивилась на неї спокійно, як на людину, яка поставила питання в неправильному форматі.
— З тим, хто телефонує, коли треба не слова, а присутність.
І пішла далі, ніби це була найочевидніша річ у світі.
Олівія з четвертого поверху давно вже виробила імунітет до дивного.
Але навіть вона одного разу підняла погляд від свого роутера і сказала:
— Її дзвінки мають нестабільний протокол реальності.
Майя уточнила:
— Це звучить як діагноз.
Олівія задумалась на секунду, ніби перевіряє сигнал у повітрі.
— Це не діагноз. Це режим роботи.
І тут почалось найцікавіше: Лінда і Олівія стали не просто сусідками, а чимось на кшталт локальної технічної філософії.
У них обох було щось спільне:
— Олівія говорила з Wi-Fi так, ніби він має характер;
— Лінда говорила з телефоном так, ніби на тому кінці завжди є хтось, але він не зобов’язаний проявлятись.
І ці дві системи… якось не конфліктували. Вони просто не потребували перекладу.
Одного вечора Майя застала їх у коридорі.
Олівія стояла з роутером у руках, як з маленьким впертим істотою, яке знову “йде подумати”. Лінда тримала телефон біля вуха, але дивилась кудись в простір, ніби слухала не звук, а стан. Обидві стояли мовчки. І це було не незручне мовчання. Це було мовчання, яке вже домовилось із собою, що пояснення не потрібні.
— Він сьогодні знову образився, — сказала Олівія і легенько постукала по роутеру, як по плечу старого знайомого.
— А мені сьогодні не відповіли, — спокійно додала Лінда.
Олівія кивнула:
— Класичний нестабільний день.
Лінда кивнула у відповідь:
— Так. Підтверджена відсутність стабільності.
Майя обережно втрутилась, тримаючи чашку кави так, ніби вона може захистити її від відповіді:
— Ви взагалі впевнені, що це реальні речі?
Обидві одночасно повернулись до неї.
І в цю секунду Майя вперше відчула не дивність, а щось інше — ніби її питання просто не входить у формат цього поверху.
Олівія сказала першою:
— Реальність не питають, чи вона реальна. Її налаштовують.
Лінда додала майже одразу:
— А потім слухають, як вона відповідає.
І все стало ще трохи зрозуміліше і ще трохи дивніше. Бо це був не хаос. Це була система, яка просто не пояснює себе користувачам.
Інколи в під’їзді з’являлись короткі сцени, які виглядали як синхронізація двох незрозумілих сервісів: Wi-Fi падає.
Лінда спокійно каже: 
— Я зрозуміла.
Олівія вже рухається до дверей: 
— Я вже йду.
Через хвилину сигнал повертається так, ніби нічого не сталося. Навіть трохи сором’язливо.
Джейсон якось проходив повз і сказав, не зупиняючись:
— У мене дриль хоча б чесний. Він просто шумить. Без філософії.
Сандра , тримаючи кошик з речами, додала:
— А її телефон хоча б не бреше. Він просто не пояснює.
Кевін , який саме стояв із валізою, не втримався:
— Якщо дзвінки можуть бути з ніким… то, може, і виїзд може бути без виїзду?
І одразу пішов назад перевіряти валізу, ніби вона могла відповісти.
А Майя стояла посеред цього всього і тихо підсумувала:
— У нас будинок, де всі або щось ремонтують, або з чимось розмовляють. І тільки я час від часу намагаюсь зрозуміти, чи це взагалі підпадає під правила оренди.
Пауза.
Зверху щось клацнуло. І голос, який завжди звучав так, ніби приходить не зі сходів, а з самої структури будівлі, спокійно сказав:
— Так, я передам тиші.
І коридор знову став таким, ніби він нічого не пояснював… але все розумів.