Пролог

  Це був один із тих літніх днів, який не вирізнявся нічим особливим з-поміж інших - і саме тому залишився у пам’яті надовго. Сонце яскраво миготіло "зайчиками" на вікнах, легкий вітерець гойдав листя на деревах, а повітря було наповнене ароматом гіркої кави, ще теплої здоби та ніжних квітів - ніби сама тиша дихала гіпсофілами.

  Дана історія розпочалась у нашому гуртожитку - місці, де буденність має нові обличчя, погляди, думки, кольори та відчуття. Тут емоції живуть поміж кімнатами, а моменти звучать щиро, вільно й без прикрас. Удень - яскраві стіни дихають прохолодою, коридори здаються порожніми і мовчазними. Уночі - сміх і невиразні голоси просочуються і линуть крізь стіни кімнат мов відлуння юнацьких мрій та фантазій, що блукають між поверхами

  Вона була з тих, кого не помічаєш одразу, але в її очах - неосяжний всесвіт, глибока тиша, немов літня гроза. Вони не дивились, а торкались і відчували - невимушено, обережно, без поспіху. Навчалася вона на психолога й, здавалося, розуміла набагато більше, ніж дозволяла собі показувати чи висловлювати. У каві вона любила не тільки її смак, а й ритуал: тримати у руці чашку, відчувати як аромат огортає повітря навколо, як присмак гіркоти залишається на губах. Гіпсофіли - її улюблені квіти, ніжні мов мовчання між тими, хто вже сказав усе поглядом.

  Вона не мала бажання бути першою чи бути в центрі уваги. Була тихою, чуйною, трохи інтровертною і дивакуватою - не замкненою, а тією, хто вміє бути поруч навіть мовчки, розрадити та підтримати у нелегкий момент. Її емоції жили десь у напівпогляді, у напівусмішці, у тихому слові, у дотику, у тому, як вона торкалась волосся та шиї, ніби розплутувала думки. Але з тими, хто був "її" - сміялась гучно та щиро, піклувалась, віддавала серце без залишку, вірила без доказів.

  У ній завжди щось залишалося нерозказаним та нерозкритим - і саме тому так притягувало. Вона була схожа на пісню, яку чуєш уперше, але здається, знаєш все життя. У кожному кроці вона шукала себе, і знаходила у запахах кави, у музиці, у переглядах фільмів, у прочитаних рядках книги, у ніжних квітах, у співі птахів, у заходах сонця, у літніх грозах, у дощових днях, у осінньому листі, у голосах...

  …Або у тому, хто раптом поглянув - і побачив не зовнішність, а тремтіння душі.

  Цей день був ніби крихта з вічності - не виділявся нічим, і водночас усе змінив. Вона повільно спускалась сходами вниз, дозволяючи уяві малювати чорно-білі картини, поправляла своє руде волосся, шукала щось у своїй сумочці та наспівувала слова улюбленої пісні:
          Ти застрягла в моєму серці,

          Як куля посеред бою,

          Розстріляний і бездиханний.

          Воскрес під твоєю рукою...

  Її парфуми, ніжні, з ванільною ноткою й гірчинкою мигдалю, залишали позаду неї у повітрі слід - не різкий, не очевидний.

  Сходи були безлюдні, кам’яні стіни відбивали її кроки та тихий голос. Рухи були неспішні, витончені, ніби щось невидиме стримувало її тут - і саме в цю мить вона побачила їх: двоє хлопців піднімались назустріч. Один із них… той, хто запам’ятався надовго.

  Темна, нічим не примітна куртка, але очі - спокійні, глибокі, мов нічне небо перед дощем та водночас такі сумні. Він не вдивлявся в неї, але... Здавалося, побачив більше, ніж інші.
  - Класний парфум, - сказав він, мимохідь, майже прошепотів.
  Вона усміхнулась, не мовивши жодного слова - слова зникли, як краплі дощу серед вітру.

  Серце стислося і забилось швидше. Дихання стало глибшим. Усе навколо зупинилося, ніби цей фрагмент реальності вирізали з усього світу. Її думки, її відчуття - все залишилось на тих сходах, у тому короткому погляді між двома незнайомцями.

  Його голос ще довго лунав у її пам’яті. У світі, де всі біжать, поспішають не дивлячись під ноги, він ніби на одну мить зупинився… і побачив її. Він побачив її душу - не веселу, не мальовничу чи гучну, а ту, що глибоко ховались у мовчанні.

  Минув час. Але з того моменту вона у кожному новому погляді шукала той самий - глибокий, дощовий. У розмовах - той тембр голосу. У думках - відповідь, яка так і не прозвучала з її уст. Вона почала більше мовчати і частіше мріяти. Не тому, що їй бракувало слів, а тому, що серце шепотіло мовчки. Вона пам'ятала, що деякі речі не створені для того, щоб про них говорити… Про них хочеться мовчки писати.

  Вона розуміла: справжнє почуття - це не голосні слова, які ллються через край. Воно приходить без запрошення - як подих, як дотик очей, як тиша, у якій він сказав:
  - Класний парфум.

  І тепер воно живе… десь на кілька поверхів нижче.