Розділ 16

  Ніка прокинулася з відчуттям, ніби всю ніч стояла на краю. Не падала. А просто стояла. Ранок був прозорий, майже безбарвний. Місто за вікном ще не набрало гучності — лише поодинокі кроки, сміттєвоз, віддалений гуркіт трамваю. Небо було світлим, але без настрою. Наче день ще не вирішив, ким хоче бути.
  Дівчина не взяла телефон одразу. Вона знала, що там буде. Коли екран засвітився, повідомлення Романа вже чекало.
           «Ти наслідок.»
          «Можливо, настав час подивитись на причину?»
  Вона перечитала кілька разів. Наслідок. Це слово ранило більше, ніж якби він назвав її причиною. Бо наслідок — це те, що з’являється, коли щось уже зламане. 
   Ніка вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. Кав’ярня на розі ще тільки відкривалася. Оля махнула їй через скло, але дівчина лише посміхнулась і пішла далі. Їй не хотілося сьогодні тепла розмов. Повітря було холодним, чистим. Таке повітря не залишає місця для самообману. Вона йшла алеєю, де кілька днів тому вони з Романом сміялися над чимось дрібним. Дерева стояли нерухомо. Озеро було спокійне. Все виглядало так само. І це було найгірше. Ніде не було написано, що тут хтось може зруйнувати чиюсь родину. Ніде не було попереджень. Руйнація завжди виглядає звичайно.
  Телефон завібрував.
        «Ти мовчиш.»
  Вона зупинилася. Пальці тремтіли не від холоду. Довго писала. Стирала. Знову писала.
       «Романе, я не хочу бути тим, через кого хтось втрачає опору.»
  Відправила. Серце билося занадто голосно. Відповідь прийшла майже одразу.
       «Ти нічого не руйнуєш.»
  Ніка заплющила очі.
       «Я вже це чула колись», — написала вона. - А потім усе одно залишилася крайньою.»
  Це було перше, що вона сказала про себе по-справжньому. Не деталь. Не напівнатяк. Правду.
  Роман зателефонував. Вона довго дивилась на екран. Прийняла.
  — Ти думаєш, я слабкий? — його голос був спокійний. Але глибше — напружений.
  — Я думаю, що ти ще не вирішив, чого хочеш, — тихо сказала вона. — А я не хочу бути варіантом, поки ти вирішуєш.
  Тиша. З іншого боку — міський шум, кроки, чийсь сміх.
  — Я не граюсь, — сказав він.
  — Я знаю.
  — Тоді чому ти відходиш?
  Вона дивилась на воду.
  — Бо якщо я залишусь ближче, мені доведеться стояти там, де болить не тільки мені.
  Він мовчав. І в цій паузі було більше чесності, ніж у будь-якому зізнанні.
  — Це не так просто, — сказав він нарешті.
  — Саме тому я й відходжу, — відповіла вона.
  Ніка не блокувала його. Не робила гучних жестів. Просто перестала писати першою. Не запропонувала зустрітись. Не продовжила розмову. Крок убік. Маленький. Але відчутний.
  Увечері вона сиділа на підлозі у своїй квартирі, притулившись спиною до дивана. В кімнаті було тихо. Сусіди нагорі пересували стілець. За вікном гуділи машини. Вона вперше дозволила собі подумати: А якщо я справді заслуговую на когось вільного? Не наполовину. Не між відповідальністю і страхом. Повністю. І ця думка була страшніша, ніж сам Роман. Бо вона означала, що цього разу вона не погодиться на роль тіні.

***

  Того ж вечора Роман повернувся додому пізніше, ніж планував. Ірина вже спала. На кухні горіло нічне світло. У холодильнику стояла тарілка з запискою: «Розігрій. Не забудь про щоденник.» Все було звичним. Стабільним. Правильним. Він сів за стіл. Телефон мовчав. І раптом тиша стала важчою за будь-який конфлікт.