Розділ 15

  Середа почалася з кави, яка втекла. Ірина стояла біля плити, коли рідина раптом піднялась над краєм турки й з шипінням розлилася на метал. Запах гіркоти миттєво заповнив кухню.
  — Чорт, — тихо сказала вона.
  Роман уже взувався в коридорі. Матвій шукав другий кросівок. Звичайний ранок. Нічого особливого. Але в повітрі було щось натягнуте, як струна, яку ще не торкнулися.
  — Ти сьогодні забереш його зі школи? — запитала Ірина.
  — Я постараюсь.
  Вона обернулась.
  — Постараєшся — чи забереш?
  Роман підняв очі.
  — Заберу.
  Пауза.
  — Бо минулого разу ти теж “постарався”.
  Він зітхнув.
  — Я затримався на роботі.
  Ірина нічого не сказала. Лише вимкнула плиту різкіше, ніж потрібно. Кава пахла гірко. Надто гірко.

***

  На роботі Роман довго дивився в монітор, але не бачив тексту. Йому писала Ніка. «Ти казав, що тебе лякає. Чому?» Прямо. Без прикрас. Він усміхнувся. Вона завжди так — без обхідних шляхів. Він вийшов на балкон офісу. Лютий вітер ковзнув по обличчю. Внизу шуміла вулиця — автобуси, сигнали, поспіх.
        «Бо я знаю, як це закінчується.»
  Відповідь прийшла швидко.
       «Ти впевнений, що знаєш?»
  Хлопець замислився. Колись він уже дозволив собі відчути більше, ніж “зручно”. Тоді це розвалило не лише його. Матвій тоді був менший. Ірина — сильніша. А він — менш чесний.
       «Я вже одного разу не втримав баланс», — написав він. - І хтось заплатив за це більше, ніж я.»      Ніка довго не відповідала. І в цій паузі було щось доросле.

***

  Увечері все сталося через дрібницю. Матвій забув щоденник у школі. Учителька написала Ірині. Ірина написала Роману.
  — Ти ж обіцяв перевірити, — сказала вона тихо, коли вони стояли в коридорі. Матвій уже був у кімнаті. Двері напіввідчинені.
  — Я перевірив, — відповів Роман.
  — Недостатньо.
  Це слово зависло між ними. Недостатньо. Не про щоденник.
  — Ти зараз не про школу, — сказав він.
  Ірина підняла на нього очі. Втомлені. Чесні.
  — Я не хочу знову бути тією, хто все тримає.
  — Ти не тримаєш усе сама.
  — А відчувається саме так.
  Тиша. З вулиці долинув звук сирени. Хтось сміявся у дворі. Життя йшло, як завжди.
  — Це через неї? — тихо запитала Ірина.
  Роман не одразу зрозумів, що вона вперше сказала це вголос. Не ім’я. Просто — неї.
  — Ні, — відповів він. І це було правдою. І водночас — ні. Бо справа була не в Ніці. А в тому, що він вперше за довгий час почав помічати, що живе наполовину.
  Пізніше, коли Ірина пішла спати, Роман довго сидів на кухні. Світло лампи робило стіни жовтуватими. На столі лежав зошит Матвія. Кривий почерк. Нерівні літери.
  Хлопець узяв телефон. Повідомлення від Ніки.
        «Я не хочу бути причиною чиєїсь руйнації.»
  Він закрив очі.
       «Ти не причина», — написав він. - Ти наслідок.»
  Кілька хвилин тиші.
       «Тоді, можливо, настав час подивитись на причину?»
  Роман довго дивився на екран. За стіною тихо дихала Ірина. У сусідній кімнаті щось бурмотів уві сні Матвій. І вперше Роман дозволив собі подумати не про те, як зберегти баланс. А про те, чи він взагалі ще існує.