Розділ 14

  Ранок після парку прийшов занадто світлим. Ніка прокинулась раніше, ніж задзвонив будильник. Світло лежало на стіні тонкою смугою — холодною, як вода з-під крана. За вікном їхав перший трамвай. Місто розганялося повільно, ніби не хотіло брати на себе ще один день. Вона довго лежала, дивлячись у стелю. Її зачепила не сама зустріч. Не Ірина. І навіть не рука, що впевнено лягла на Романову долоню. Її зачепило слово. Випадково. Ніби їхні розмови були чимось другорядним. Ніби все, що між ними виникало, не мало ваги. Ніби це була пауза в чиємусь справжньому житті. Телефон мовчав. І вона теж.
  У Романа ранок почався інакше. Матвій знову не хотів вдягати куртку. Ірина мовчала за сніданком довше, ніж зазвичай. Кава остигала в чашці, залишаючи темний слід на краю.
  — Ти сьогодні пізно? — запитала вона, не дивлячись на нього.
  — Можливо.
  — Через проєкт?
  Він кивнув. Це не була брехня. Але й не вся правда.
  Ірина підняла погляд.
  — Романе, ти можеш мені сказати, якщо щось змінюється.
  Він завмер на секунду.
  — Нічого не змінюється.
  Фраза прозвучала занадто швидко. Ірина кивнула. Більше не питала. Але щось між ними зсунулося на міліметр.

***

  Опівдні Ніка отримала повідомлення. 
        «Я не хотів, щоб це виглядало… випадково.» 
   Вона перечитала кілька разів. 
        «Просто не знав, як пояснити.» 
  Пояснити — що саме? Її пальці зависли над клавіатурою. Вона могла відповісти легко. Жартом. Або нейтрально. Але замість цього написала:
       «Я не проти бути випадковістю. Я просто не хочу бути помилкою.»
 Відправила. І одразу відклала телефон, ніби він міг обпекти.

  Роман прочитав повідомлення в коридорі офісу. Повітря там завжди було трохи застояне. Пахло папером, кавою й чужими розмовами. За скляною перегородкою колеги сміялися над чимось буденним. Не хочу бути помилкою. Це було про більше, ніж про парк. Він сперся спиною об стіну. Йому раптом стало ясно, що він уже давно живе в режимі “акуратно”. Не різко. Не голосно. Не надто глибоко. Щоб нічого не зламати. Але саме це — і ламало. Він набрав відповідь не одразу.
       «Ти не помилка. І саме це мене лякає.»
  Відправив. І вперше за довгий час не відчув полегшення після чесності.

***

  Увечері Ірина запросила його подивитись фільм. Нічого особливого. Просто звичайний вівторок. Матвій уже спав. Квартира була тиха. За вікном шумів дощ — рівно, спокійно, ніби накривав місто тонкою тканиною. Ірина притулилась до його плеча.
  — Ти сьогодні десь далеко, — сказала вона.
  Він не заперечив.
  — Втомився.
  Вона підняла голову.
  — Романе… ти ж не знову?
  Він не зрозумів одразу.
  — Що?
  — Не знову шукаєш те, чого не вистачає.
  Її голос був не різкий. Не звинувачувальний. Він був втомлений. Наче вона вже проходила через це колись. Роман подивився на темний екран телевізора. На своє відображення поруч із її.
  — Я не шукаю, — тихо сказав він. І це було напівправдою.

***

  Ніка того ж вечора йшла додому повз кав’ярню, де завжди брала чай. Бариста, Оля, помахала їй рукою.
   — Ти сьогодні інша, — сказала вона, простягаючи стакан.
  — В сенсі?
  — Наче в тебе щось почалося.
  Ніка усміхнулась.
  — А якщо вже закінчується?
  Оля знизала плечима.
  — Тоді ти б не світилась.
  Ніка вийшла на вулицю. Дощ уже закінчився. Асфальт блищав, як свіжа пам’ять. Повітря було чисте, холодне. Вона відкрила телефон. «Ти не помилка. І саме це мене лякає.» Дівчина довго дивилась на ці слова. Страх — це теж рух. І вперше їй здалося, що вони рухаються не вбік одне від одного. А в щось складніше.