Розділ 13

  Ірина не планувала приходити в парк. Вона взагалі не любила сюрпризів. Любила знати, де Роман, з ким Роман, о котрій Роман. Це не було контролем — вона переконувала себе. Це була турбота. Вона закінчила зміну раніше. Несподівано. Кафе на Подолі закрили через аварію з водою, і вона, трохи роздратована, трохи втомлена, написала Роману: «Ти де?»
  Він відповів не одразу. «З Матвієм у парку. Біля озера.»
  Ірина зупинилась на мить. Парк був по дорозі додому. Вона могла піти туди. Могла не йти. Пішла. Парк дихав вечірньою вологою. Ліхтарі ще не ввімкнулися, але світло вже почало втрачати теплоту. Діти кричали десь у глибині алеї, велосипед дзвенів, повітря пахло травою і трохи — водою з озера.
  Вона побачила їх здалеку. Роман сидів на лавці, нахилившись до Матвія. Слухав його уважно. Не так, як слухають між справами. А так, як слухають, коли нічого важливішого немає. І поруч — дівчина. Вона стояла трохи збоку, ніби ще не впевнена, чи має право бути частиною цієї сцени. Але Матвій щось показував їй руками — щось про рибу, здається. І дівчина сміялася. Обережно. Наче не хотіла заважати їхньому світлу.
  Роман підняв голову першим.
  — Іро?
  У його голосі не було провини. Лише здивування. Ірина посміхнулась. Звично. Спокійно.
  — Привіт. Вирішила пройтись.
  Ніка зробила крок назад. Ледь помітно. Як людина, яка не хоче займати чужий простір.
  — Добрий вечір, — сказала вона.
  Голос у неї був м’який. Спокійний. Не викликав відрази. І саме це чомусь було неприємніше.
  Матвій радісно підскочив.
  — Тьотю Іро! А ти знала, що у Романа є подруга, яка малює? І вона знає, як правильно дивитися на небо!
  Ірина подивилась на Романа. На секунду — довше, ніж потрібно.
  — Справді? — тихо.
  Роман підвівся.
  — Ми просто випадково зустрілися. Ніка гуляла.
  Випадково. Слово зависло між ними. Ірина кивнула.
  — Я бачу.
  Вона підійшла ближче. Взяла Романа за руку. Звично. Наче закріплюючи територію. Її пальці були холодні. Ніка це помітила. Вона відвела погляд до води. Озеро було темним. Майже нерухомим. Поверхня відбивала небо, яке вже втратило колір — стало сірим, як невимовлене слово.
  Вони говорили про щось буденне. Про зміну в кафе. Про школу Матвія. Про новий проєкт Романа. Ніка мовчала більше, ніж говорила. Ірина — навпаки. Трохи голосніше, ніж зазвичай. Трохи активніше. Роман це відчував. І від того повітря між ними ставало густішим. Ніби хтось зменшив простір.
  Коли Ніка попрощалась, вона не подивилась на Романа довго. Лише короткий кивок.
  — Гарного вечора. - і пішла алеєю, де вже почали спалахувати ліхтарі.
  Ірина дивилась їй услід.
  — Вона мила, — сказала вона тихо.
  Не як комплімент. Як констатацію. Роман не відповів одразу.
  — Вона складна, — сказав він нарешті.
  Ірина стиснула його руку трохи сильніше.
  — Ти любиш складних.
  Він не заперечив.
  Матвій уже біг попереду, ганяючи голубів. Ірина йшла поруч з Романом.
  — Ти не казав, що спілкуєшся з нею, — обережно.
  — Я не думав, що це щось… — він замовк.
  — Що це щось?
  Він подивився вперед. На хлопчика. На доріжку. На темну воду.
  — Важливе.
  Ірина кивнула. Але в її кивку з’явилась перша тріщина. Маленька. Ледь відчутна. Як ревність, яка ще не має форми. Але вже має напрямок.