Розділ 12

  Парк був майже весняний. Дерева ще стояли голі, але повітря вже змінилося — в ньому з’явилася обіцянка тепла. Сонце лягало плямами на алеї, діти бігали між лавками, десь пахло солодкою ватою і свіжою кавою з мобільної машини. Матвій одразу побіг до дитячого майданчика, стискаючи пакет із книжкою.
  — Я буду космонавтом! — оголосив він, залазячи на дерев’яну конструкцію, яка мала нагадувати ракету.
  Роман сів на лавку. Ніка поруч, але не надто близько. Між ними залишився простір — не холодний, а обережний.
  — Дякую, що не втекла, — тихо сказав він, дивлячись на майданчик.
  — А ти боявся?
  — Трохи.
  Вона кивнула. Чесність між ними починала ставати звичкою.
  Діти кричали, сміялися, падали і знову вставали. Сонце ковзало по металевих гірках, роблячи їх майже золотими.
  Ніка дивилася на Романа краєм ока. Він стежив за Матвієм уважно, але без тривоги. Ніби знав, коли втрутитися, а коли дозволити впасти самому.
  — Він дуже до тебе прив’язаний, — сказала вона.
  — Після… — він зупинився. — Після того як усе сталося, я став для нього стабільністю. Не спеціально. Просто так вийшло.
  Слово "стабільність" зачепило її. Вона нічого не сказала.
  Матвій раптом підбіг до них, трохи запиханий, із розчервонілими щоками.
  — Дядько Романе!
  — Що, космонавте?
  — А Ніка буде з нами на наступний раз?
  Питання прозвучало так природно, ніби воно давно жило в повітрі. Ніка відчула, як серце зробило зайвий удар.
  — Наступний раз? — обережно перепитала вона.
  — Ну так, — серйозно пояснив Матвій. — Ми щосуботи іноді гуляємо. Іноді їмо морозиво. Іноді говоримо про тата.
  Останні слова він сказав простіше, ніж дорослі могли б. Роман злегка випрямився.
  — Матвію…
  Але хлопчик уже дивився на Ніку.
  — Ти будеш з нами? — повторив він.
  Це було не запрошення. Це було місце. Ніка відчула, як у грудях змішалися дві хвилі. Одна — тепла. Інша — обережна. Бо "бути з нами" означало більше, ніж прогулянку.
  — Я не знаю, — сказала вона чесно. — Якщо ви дозволите.
  Матвій задумливо кивнув, ніби приймав серйозне рішення.
  — Я дозволяю. - і побіг назад до ракети.
  Роман тихо видихнув.
  — Племінник швидко прив’язується, — сказав він. — І я завжди боюся…
  — Чого?
  Він довго дивився на дитячий майданчик.
  — Що хтось зникне.
  Повітря стало щільнішим. Ніка відчула, як це речення торкнулося її не як звинувачення, а як попередження.
  — Я не обіцяла залишитися назавжди, — сказала вона м’яко.
  — Я знаю.
  — Але й не планую зникати.
  Роман повернувся до неї. У його погляді було щось нове — не страх, не стриманість. Вразливість. Матвій знову підбіг, цього разу повільніше.
  — А у вас будуть діти? — запитав він раптом.
  Світ ніби на секунду сповільнився. Десь поруч засміялися інші батьки. Проїхав велосипед. Шурхотіло листя під ногами перехожих.
  Роман завмер. Ніка відчула, як щось стислося внизу живота. Вона не думала про це в контексті Романа. Не так швидко. Не так прямо.
  — Це складне питання, — обережно сказав Роман.
  — Чому? — не зрозумів хлопчик. — Це ж просто. Якщо ви разом, то будуть.
  Просто. Ніка ледь усміхнулася.
  — Іноді дорослі не знають відповіді одразу, — сказала вона. — Ми думаємо довше.
  Матвій серйозно подивився на неї.
  — Але ти добра. Ти б могла.
  Це влучило глибше, ніж вона очікувала. Бо в її минулих стосунках була інша фраза. "Ти не створена для сім’ї. Ти занадто самостійна." Вона давно не згадувала це. Але зараз воно повернулося.
  Роман помітив, як вона на мить змінилася.
  — Матвію, — м’яко сказав він, — деякі речі не вирішуються за один день.
  — Добре, — знизав плечима хлопчик і знову побіг.
  Тиша між ними була вже іншою.
  — Ти нормально? — тихо запитав Роман.
  Ніка кивнула. Потім похитала головою.
  — Просто… діти ставлять запитання без фільтрів.
  — Іноді це корисно.
  — Іноді боляче.
  Він уважно дивився на неї.
  — Тобі хтось казав, що ти не… — він не договорив.
  Вона здивовано подивилася.
  — Що я не сімейна? Так.
  Хлопець стиснув щелепу.
  — Це неправда.
  Ніка не відповіла одразу. Бо не була впевнена, що готова прийняти це як істину.
  Сонце опускалося нижче. Світло стало теплішим, довшим. Матвій біг до них із розчервонілим обличчям і виглядом людини, яка підкорила космос. Роман підвівся.
  — Морозиво?
  — Так! — вигукнув хлопчик.
  Вони рушили до кіоску. Ніка йшла поруч і відчувала: ця прогулянка — не просто випадковість. Це був перший момент, коли її життя торкнулося його минулого не через слова — а через живу людину. І попри легкий страх, що зародився всередині, вона не хотіла відступати. Бо між гойдалками, сонцем і дитячим сміхом народжувалося щось дуже крихке. Не план. Не обіцянка. Можливість.