Розділ 11

  Субота була світлою, майже весняною, хоча календар ще не погоджувався. Небо — чисте, трохи бліде, ніби його тільки-но протерли від хмар. Повітря пахло кавою з вуличних автоматів і мокрим каменем після ранкового прибирання.
  Ніка йшла повільно. Без плану. Вона любила такі ранки — коли місто не вимагає рішень. Вона зупинилася біля маленької книгарні на розі. У вітрині стояли новинки, а поруч — дитячі книжки з яскравими обкладинками. І тоді почула сміх. Дитячий. Гучний. Щирий. Дівчина не одразу повернула голову. Просто посміхнулася автоматично, бо такий сміх завжди викликав тепло. А потім побачила його.
  Роман стояв навпочіпки перед хлопчиком років п’яти. У хлопчика була синя шапка з помпоном і надто серйозний погляд для такого віку.
  — Якщо ти обереш книжку про динозаврів, я не скаржитимусь, — сказав Роман, і в його голосі було стільки м’якості, що Ніка на секунду не впізнала його.
  — А якщо про космос? — запитав хлопчик.
  — Космос — це завжди хороша ідея.
  Ніка завмерла. Він сміявся. Не стримано. Не наполовину. А по-справжньому. Вона ще не бачила його таким.
  Хлопчик раптом підскочив і побіг у бік лавки. Роман підвівся — і саме тоді їхні погляди зустрілися. Спочатку — нерозуміння. Потім — впізнавання. Він не виглядав винним чи розгубленим. Лише трохи застиглим — ніби дві частини його життя раптом опинилися в одному кадрі.
  Ніка відчула, як серце зробило дивний крок — не вниз, не вгору. Убік. Вона могла піти. Могла зробити вигляд, що не помітила. Але замість цього підійшла.
  — Привіт, — сказала спокійно.
  — Привіт, — відповів він. І в його голосі не було напруги. Лише обережність.
  Хлопчик повернувся.
  — Дядько Романе, а це хто?
  І от тут стало тихо. Ніка відчула це фізично. Повітря ніби стало щільнішим.
  — Це Ніка, — сказав Роман. — Моя… знайома.
  Він трохи затримався перед словом. Не через сором. Через точність.
  — Привіт, Ніко, — серйозно сказав хлопчик. — Я Матвій.
  Дівчина присіла, щоб бути на одному рівні з ним.
  — Дуже приємно. Ти вже обрав книжку?
  — Про зірки, — гордо відповів він. — Бо мій тато тепер зірка.
  Слова впали м’яко. Але глибоко. Ніка повільно перевела погляд на Романа. Він не відвів очей. І в цю секунду вона побачила все — не факти, не історію, а вагу. Внутрішню тишу, яку він носить із собою.
  — Це дуже красиво, — сказала вона хлопчикові. — Тоді ти маєш знати про них більше за всіх.
  Матвій задоволено кивнув і побіг назад до вітрини.
  Ніка підвелася.
  — Ти не казав, що сьогодні з ним, — тихо сказала вона.
  — Я не планував. Ірина подзвонила вранці. Попросила забрати його на кілька годин.
  Ірина. Ім’я, яке тепер мало обличчя.
  — Я рада, що ти з ним, — відповіла Ніка.
  І це була правда. Бо в цій сцені не було нічого прихованого. Нічого небезпечного. Було життя.
  — Ти не… — він зупинився. — Тобі нормально?
  Вона зрозуміла питання без пояснень.
  — Так.
  І додала після паузи:
  — Я не хочу бути людиною, яка ревнує до дитини.
  Роман тихо видихнув. Ніби не знав, що тримав подих.
  — Я не хотів приховувати. Просто не знав, коли правильно сказати.
  — Зараз правильно.
  Вони стояли поруч, дивлячись, як Матвій намагається самостійно розрахуватися на касі. Сонце відбивалося в склі. Люди проходили повз. Місто жило своїм темпом.
  — Ти виглядаєш інакше з ним, — сказала Ніка.
  — Як?
  Він справді хотів знати.
  — Тепліше.
  Роман усміхнувся. Не широко. Але глибоко.
  — Він — частина мого брата, — сказав тихо.
  І цього разу це не було таємницею. Не було стіною. Це було мостом.
  Матвій підбіг до них із пакетом.
  — Ми підемо в парк? — запитав він.
  Роман подивився на Ніку. У цьому погляді було запрошення. І сумнів. І обережна надія. Вона відчула, як у грудях щось м’яко розгортається.
  — Якщо ви не проти, я можу приєднатися на трохи, — сказала вона.
  І це був її крок. Маленький. Але дуже важливий.