Розділ 6

Дощ почався раптово. Ніка поверталася додому пішки — спеціально обрала довший маршрут, щоб провітрити голову. День був перевантажений: зустрічі, правки, розмови, які вимагали посмішки. А ввечері місто пахло мокрим асфальтом і металом. Вона зайшла в під’їзд, струсила з пальта краплі води. У квартирі було тепло. Трохи задушливо після вулиці. Телефон лежав у кишені. Вона знала, що перевірить його. Знала — і не поспішала. Лише коли переодяглася й сіла на підлогу біля дивану з чашкою чаю, відкрила чат.
  Роман написав десять хвилин тому.
         «У тебе теж дощ?»
  Вона усміхнулася.
        «Так. Місто звучить інакше.»
        «Мені подобається, коли дощ стирає зайвий шум.»
  Ніка підняла очі до вікна. Краплі повільно стікали по склу, залишаючи криві доріжки. Світло ліхтарів розмазувалося в них, ніби фарба.
       «Ти завжди так говориш? — написала вона. - Наче все має сенс.»
  Пауза. Дівчина уявила його зараз — у тій акуратній квартирі, з рівними лініями й мовчазними стінами. Відповідь прийшла не одразу.
       «Ні. Просто навчився не говорити зайвого.»
  Ніка відчула, як щось у цьому реченні зазвучало глибше.
       «А зайве — це що?»
  Тиша. Повідомлення прочитано.
  Краплі дощу стали гучнішими. Або їй просто здалося. Минуло декілька хвилин.
      «Те, що може зруйнувати рівновагу.»
  Її пальці завмерли.
      «Рівновагу чого?»
  Цього разу пауза була довшою. Ніка встигла встати, поставити чашку в раковину, повернутися назад. Телефон лежав на підлозі, екраном догори. Світилося «друкує…» — зникає — знову з’являється.
       «Колись я дуже багато говорив, — нарешті написав він. - Будував плани. Любив майбутнє більше, ніж теперішнє.»
  Вона відчула, як повітря в кімнаті стало густішим.
        «І що сталося?»
  Дощ за вікном стих так само раптово, як і почався. Місто ніби прислухалося. Відповіді не було довго. Настільки довго, що Ніка вже пошкодувала про запитання.
  Потім телефон тихо завібрував.
       «Майбутнє не завжди погоджується з планами.»
  Це була не відповідь. Але це було чесно. Вона повільно вдихнула.
       «Ти боїшся планувати?»
       «Я боюся втрачати.»
  Слова з’явилися на екрані так просто, що це майже боліло. Ніка притиснула телефон до грудей — машинально, ніби могла краще почути те, що стоїть за текстом.
      «Я теж,» — написала вона після паузи. І це було правдою.
      «Тому я тепер обережний, - додав він. - Не заходжу одразу всередину.»
  Вона згадала його біля кав’ярні. Синю куртку. Плечі трохи напружені.
          «І довго ти стоїш біля дверей?»
          «Іноді достатньо довго, щоб люди пішли.»
  У грудях щось стиснулося.
          «Ти даєш їм піти?»
   Пауза.
          «Я не тримаю.»
  Ніка заплющила очі. Вона знала цей тип сили — тихий, стриманий, майже шляхетний. І водночас — руйнівний.
         «Можливо, іноді варто тримати,» — написала вона.
  Повідомлення доставлено. Минуло кілька секунд.
         «А якщо знову не втримаєш?»
  Це було вперше, коли в його словах прозвучав страх без фільтра. Не драматичний. Не показний. Справжній.
   Ніка не відповіла одразу. Вона підійшла до вікна. Дощ уже закінчився. Асфальт блищав, відбиваючи неон із сусіднього магазину. Вона подумала про свій обіцянку — більше не зменшуватися. Не бути зручною. Не чекати.
  І написала:
          «Тоді принаймні знатимеш, що намагався.»
  Тиша. Довга. Потім:
         «Ти небезпечна, Ніко.»
  Вона усміхнулась.
         «Чому?»
         «Ти говориш так, ніби вірити — це не ризик.»
  Ніка сіла назад на підлогу.
       «Вірити — це завжди ризик. Просто інакше — порожньо.
  Він не відповідав довше, ніж раніше. І вперше за весь час Ніка не відчула тривоги. Бо ця пауза була глибокою, а не холодною.
  Нарешті телефон завібрував.
        «Я не обіцяю, що зможу одразу зайти всередину.»
  Вона повільно видихнула.
        «Я не прошу обіцянок.»
        «Тоді що ти просиш?»
  Дівчина подумала. Дощ залишив на склі криві лінії. Місто дихало після зливи спокійніше.
        «Не тікати мовчки.»
  Пауза.
         «Добре.»
  Одне слово. Але в ньому було більше, ніж у довгих поясненнях. Ніка відклала телефон. Вона не знала всього. Не знала деталей. Не знала про коробку. Але тепер вона знала головне — він уже одного разу щось втратив.
  І це змінювало все.