Розділ 5

  Ніка не любила чекати. Але ці два дні вона називала інакше — «простором». Вона працювала більше, ніж зазвичай. Закривала дедлайни, зустрічалася з клієнтом, який говорив надто голосно, сміялася з подругою в барі й переконувала себе, що це просто легка історія. Телефон лежав у сумці. Вона спеціально не діставала його зайвий раз.
  Увечері другого дня Ніка зловила себе на думці, що розчарування вже готове — маленьке, акуратне, як складений папірець.
  — Ось і все, — сказала вона собі вголос.
  Її квартира пахла мандаринами й пральним порошком. Вона щойно змінила постіль — любила починати щось із чистого. Вранці середа була несподівано ясною. Сонце прорізало кімнату різкими смугами світла. Повітря здавалося іншим — ніби хтось відкрив вікно ширше, ніж потрібно. Ніка сиділа за столом, зібравши волосся в недбалий пучок. Кава парувала, ноутбук уже відкритий. Телефон завібрував. Вона одразу зрозуміла, хто це. Серце встигло вдарити швидше, перш ніж вона взяла його в руки.
           «Доброго дня, Ніко.»
  Усього три слова. Але в них не було нічого випадкового. Дівчина відчула, як всередині розчиняється той складений папірець розчарування. Він написав. Не вночі. Не з нудьги. Не імпульсивно. Вдень.
  Вона не відповіла одразу. Встала. Підійшла до вікна. На вулиці сонце ковзало по дахах, діти поспішали до школи, хтось ніс великий букет жовтих тюльпанів. Світ здавався надто живим для стриманості. Через кілька хвилин написала:
          «Доброго. Перевіряєш, чи я не змінила номер?»
  Вона додала усміхнений смайлик — і одразу стерла його. Залишила фразу простою.
  Відповідь прийшла швидко.
          «Скоріше — чи ти не передумала залишатися.»
  Ніка завмерла. Вона не очікувала такої прямоти.
          «Я ж казала — люблю варіанти.»
          «Сьогодні без варіантів,» — відповів він. - Просто хотів сказати доброго дня.»
  Її пальці повільно ковзнули по екрану.
         «Це небезпечно,» — написала вона.
         «Що саме?»
         «Коли просто.»
  Пауза.
         «Мені здається, складного було достатньо.»
  Вона перечитала це повідомлення тричі. У ньому було щось, що виходило за межі їхнього жарту. Наче тріщина, яка на секунду відкрилася й одразу зникла. Ніка відчула, як у грудях стає тепло — і трохи страшно.
        «Тоді доброго дня, Романе.»
  Вона вперше написала його ім’я повністю. Без скорочень. Без гри. І це було схоже на маленьке рішення. Телефон більше не вібрував. Але місто за вікном здавалося іншим — не яскравішим, не гучнішим. Просто ближчим. Ніка вперше за довгий час подумала, що, можливо, чекати — це не завжди поразка.
  І не завжди пастка.
  Іноді — це вибір залишитися.