Розділ 4

  Роман прокинувся раніше за будильник. Сіре ранкове світло вже лягло на стелю тонким шаром, ніби хтось обережно розтягнув над містом напівпрозору тканину. Столиця у такі години здавалася м’якшою — ще без великої кількості машин, без кроків поспішних людей, без денного тиску. Хлопець лежав на спині й дивився в стелю. Тиша в квартирі була глибокою, занадто глибокою. На тумбочці — телефон. Екран темний. Жодних нових повідомлень. Роман простягнув руку, але не взяв його. Просто переконався, що він там.
  Нічна переписка з Нікою не зникла. Вона не була сном. Але вдень усе відчувається інакше — твердіше, критичніше. Роман сів на ліжку. Кімната виглядала так, ніби в ній ніхто не живе по-справжньому: шафа без зайвих речей, порожній стілець біля вікна. Колись речей тут було більше. Тепер — менше.
  На кухні хлопець відкрив вікно. Повітря було холодним, але чистим. Десь унизу хтось вигулював собаку, і тварина тягнула повідок уперед, ніби точно знала, куди хоче. Роман зварив каву. Запах наповнив простір швидше, ніж звук кавомашини. Він сперся плечем об стіну й дивився на місто. Йому подобалося дивитися зверху. Так усе виглядало структурованим. Контрольованим. Контроль — це те, що залишилося після хаосу.
  Телефон лежав на столі. Роман знав, що може написати. Просте «доброго ранку» не зобов’язує ні до чого. Але він не писав. Не тому що не хотів. А тому що не довіряв ранкам. Ранки завжди були найважчими. Уранці минуле звучало голосніше. Уранці з’являлася та тиша, яку неможливо заглушити роботою.
  Роман вдягнувся повільно, перевірив пошту, механічно прочитав новини, не запам’ятавши жодного заголовка.
  В офісі пахло папером і металом. Хтось відкрив вікно, і холодний вітер змішувався з теплом батарей.
— Ти сьогодні якийсь тихий, — сказала Олена, подаючи йому папку з ескізами.
— Я завжди тихий, — відповів він.
Вона знизала плечима.
  Роман занурився в креслення. Лінії, кути, пропорції. Старий фасад, який потрібно було зберегти, але адаптувати до нового життя. Він провів олівцем по паперу, зупинився, стер, знову провів. Йому подобалося відновлювати старе. Нові проєкти завжди вимагали віри. А відновлення — лише уважності.
  Близько обіду телефон ледь помітно засвітився — системне повідомлення. Нічого важливого. Хлопець усе одно відкрив екран. Чат із Нікою був зверху. Останнє повідомлення:
             «Я теж.»
  Два слова. Спокійні. Без вимог. Він довго дивився на них.

* * *

Минуло два дні. Ця пауза була навмисною. Роман дав її собі — перевірити, чи нічна близькість не розчиниться у денному світлі. Не розчинилася. Але страх залишився.
  Після роботи він повернувся додому пішки. Небо було чистим, але холод різав щоки. Люди йшли повз, кожен у своєму ритмі. У коридорі випадково зачепив ногою коробку. Вона тихо ковзнула по підлозі. Роман завмер. Кілька секунд — лише звук власного дихання. Він присів. Доторкнувся до кришки, але не відкрив. Пил залишився на пальцях.
— Не сьогодні, — тихо сказав він.
  Потім підвівся. Помив руки. Довго дивився на себе в дзеркало — ніби перевіряв, чи можна починати щось нове, якщо частина тебе все ще стоїть в минулому.
  Тієї ночі він не написав. Але перед сном відкрив чат і перечитав усе з самого початку. І це вже було більше, ніж просто цікавість.