Розділ 3

  Ніка не планувала писати. Вона повернулась додому близько дев’ятої. Квартира зустріла її напівтемрявою — світло з вулиці лягало на підлогу розмитими прямокутниками. Вона не вмикала верхнє світло одразу. Любила ці кілька хвилин між містом і тишею. Зняла пальто. Поставила чайник. Увімкнула музику — тиху, майже фонову.
  Телефон лежав на кухонному столі. Екран чорний. Спокійний. Дівчина сказала собі, що не чекатиме. І не чекала. Просто час від часу дивилася в той бік.
  О 00:17 телефон завібрував. Одне повідомлення.
          «Ти завжди сидиш у кав’ярнях біля вікна?»
  Ніка не одразу відкрила його. Вона спершу зробила ковток чаю. Гарячий, майже обпікаючий. Наче треба було повернути себе в тіло. Відповіла:
          «Майже завжди. Там видно виходи.»
Пауза.
          «Ти часто тікаєш?»
Вона усміхнулась.
          «Я просто люблю варіанти.»
  За вікном проїхала машина. Світло фар ковзнуло по стіні її кухні. У сусідньому будинку хтось вийшов на балкон покурити. Ніч у місті ніколи не була повністю темною — вона жила дрібними рухами. Телефон знову завібрував.
         «Справедливо. Я зазвичай стаю ближче до дверей.»
         «Щоб теж мати варіант?»
         «Щоб нікого не змушувати чекати.»
  Ніка завмерла. Фраза була простою. Але в ній було щось більше, ніж відповідь на жарт. Вона перечитала її двічі.
  «Тебе часто чекали?» — написала вона і майже одразу пошкодувала. Занадто особисто для першої ночі.
  Повідомлення прочитано. Відповіді не було довше, ніж раніше. Ніка відклала телефон. Підійшла до вікна. Місто унизу дихало повільно — рідкісні машини, світло ліхтарів, далекі кроки. Вона притулилася чолом до скла. Холод заспокоював. Телефон завібрував.
            «Було по-різному.»
  Це була відповідь людини, яка не бреше — але й не відкривається. Дівчина відчула, як у грудях щось зрушилось. Не цікавість навіть. Впізнавання. 
  «Я ненавиджу чекати,» — написала вона чесно.
  Потім додала:
           «Мабуть, тому сьогодні написала.»
  Кілька секунд — і відповідь:
           «Я радий, що ти не промовчала.»
  Ніка сіла на підвіконня. Коліна підтягнуті до грудей. Чай уже охолов. Їй раптом стало спокійно. Не так, як із колишнім — там завжди була напруга, очікування правильних слів, правильних реакцій.  Тут — дивна рівність. Ніхто нічого не вимагав.
           «Ти не зайшов у кав’ярню,» — написала вона.
           «Не хотілося.»
           «Через помилку?»
 Пауза.
           «Через відчуття.»
  Вона вдихнула глибше.
            «Яке?»
  Цього разу відповідь прийшла не одразу. Ніка встигла помітити, як на протилежному балконі згасло світло.
           «Що іноді краще не заходити туди, де на тебе не чекають.»
Пальці дівчини завмерли над екраном. Вона знала це відчуття. Знала надто добре. Але сьогодні вперше не хотіла тікати від нього.
           «Можливо, іноді варто перевірити,» — написала вона.
  І, перш ніж передумати, додала:
           «А раптом чекають.»
  Повідомлення доставлено. У квартирі було тихо. Холодне повітря повільно просочувалось крізь щілину у вікні. Місто не спало, але й не вимагало нічого. Телефон знову завібрував.
          «Тоді давай домовимось.»
  Її серце відреагувало швидше, ніж розум.
          «Про що?»
          «Якщо хтось із нас захоче піти — він скаже прямо.»
  Ніка дивилась на ці слова довго. Це було доросло. Спокійно. Без пафосу. І водночас страшно. Бо чесність — це не захист. Це ризик.
          «Добре,» — відповіла вона.
  Кілька секунд.
          «Тоді я поки що залишаюсь.»
  Вона відчула, як усмішка з’являється сама по собі.
          «Я теж.»
  За вікном повільно падав дрібний дощ — такий, який видно лише у світлі ліхтарів. Ніч стала м’якшою. Ніка поклала телефон поруч і ще довго дивилася в темряву. Вона не знала, ким він був насправді. Не знала, що стоїть за його паузами. Не знала про коробку в шафі. Але вперше за довгий час їй не хотілося зменшуватись. І цього було достатньо для початку.